«Неповнолітних» відвели на територію військової частини і розмістили в наметах. Появилися нові «купці», які агітували їхати на відбудову Донбасу. Годували нас дуже погано, а можливости вийти з території частини, щоби щось роздобути, не давали. Мета була ясна — примусити «добровільно» їхати на Донбас. Ми з колегою зрозуміли, що довго так не витримаємо, і пішли на переговори з вербувальником. Зобов'язалися через два-три тижні прибути на Донбас за вказаною ним адресою, якщо видасть документ, за яким ми змогли б заїхати додому відвідати рідних. Нарешті угода була досягнена. Нам видали триденний «сухий пайок», який тут же з'їли, і попутними поїздами вирушили в дорогу. За весь час тільки у Львові на залізничній стації випросили у залізничника пригорщу пшона, яке на розкладеному вогнищі зварили і з'їли. Так 21 вересня 1945 року ми відзначили Різдво Пресвятої Богородиці, яка нам дуже допомогла знову живими повернутися на Батьківщину. Довідавшись, що зі Львова до Надвірної формується ешелон з порожніми цистернами, ми всілися зверху на одну з них. Пригадую, як під вечір проїздили через Стрий. Люди в святковій одежі ходили по вулиці, паралельній залізниці. Тут же в Стрию з цистерни перебрались у тамбур, в якому на світанку доїхали до Станіславова. Далі подалися пішки. Перші промінчики сонця зустріли вже на виході з міста. Перемагаючи голод, добралися до села Клубівці. Побачили на подвір'ї господиню і попросили у неї напитися води та, якщо можна, по кусочку хліба, бо дуже голодні. Видно, наш вигляд промовляв сам за себе. Вона нічого не розпитувала, а винесла по маленькому горнятку молока і по невеликій байдочці хліба, за що ми щиро подякували. Не доходячи до села Олешів, на узліссі побачили дику грушку, а під нею на землі — грушечки. Натурально, накинулися на такий дар природи, але, очевидно, трохи перестаралися під тою грушкою, а може, наші шлунки не були адаптовані до такої їжі, бо коли рушили далі в дорогу, то змушені були частенько зупинятися. Тільки під вечір ми добралися до села Комарівка. Як не просилися на нічліг, нам всюди відмовляли. Не дивно, люди в ті часи усього боялися. Правда, в одній хатині нам дали повечеряти по мисочці тіста з молоком, але на ніч не впустили. Вже коли стемніло і довкруги нікого не було видно, ми забралися під оберіг, що стояв край села. Там і переночували. На світанку помолилися, помили очі в потічку, що протікав неподалік села, і вирушили далі в дорогу.
На горі перед містом Монастирськ розпрощалися. Нелегко було нам розлучатися. Михайло повернув на дорогу, що вела до села Вичілки (тепер Гончарівка). Всього за 4 кілометри був він від рідного села.
Тоді ми не знали, що нас чекає вдома. Не могли передбачити, як складуться наші долі, коли зустрінемось і чи взагалі зустрінемося. Про все це кожний з нас думав, але мовчав. Міцно обнялися, побажали собі щастя і скорої зустрічі. Як виявилося, розійшлися на майже півстоліття.
А Михайло свого села Стара Гута уже не застав, воно взагалі вже не існувало. З'їла воєнна хуртовина. Прийшлося йому повернутися до Вичілок, де жила батькова родина. Тут довідався, що батько загинув на фронті, а мати (вона була полькою) зі своїм братом і трьома доньками виїхала до Польщі. В той час не було відомо навіть їхнього місця поселення, тому добратися до мами зразу було неможливо. Жив трохи в батькового брата, потім перебрався до родини в Чагарі, де помагав у господарстві. Про навчання не могло бути й мови. Ось чому мої пошуки його через школу, де він міг вчитися, були марними. Як тільки Михайло довідався про місце проживання мами, почав виробляти документи на переселення. У червні 1946 року виїхав до Польщі, де без перешкод здобув не тільки середню, а й вищу університетську освіту. Все своє життя пов'язав з викладацькою професією як у польських, так і закордонних університетах. Докторську дисертацію захистив на філологічному відділенні Варшавського університету, яку захистив після річного стажування в Київському університеті ім. Т.Г.Шевченка в 1961 році, і дістав наукову ступінь доктора гуманітарних наук. До 1991 року викладав російську і слов'янську філології та мовознавства, а після проголошення незалежности України — українське мовознавство.