Професор Михайло — автор багатьох цінних монографій, наукових і публіцистичних праць з українознавства, часто виступає в пресі.
Михайло мене також розшукував. І тільки через 48 років доля знову звела нас завдяки добрим людям і випадковому збігу обставин.
Повернімося до моменту, коли ми розійшлися з Михайлом. Мене чекали нелегкі останні більш ніж 20 кілометрів. Їх необхідно було подужати голодному і вкрай виснаженому. Моя дорога вела через Монастирськ. Не знаю, чи то голод, чи втома, а може, відчуття того, що вже немає поруч вірного друга і не стало підтримки, яку ми давали один одному, долаючи нелегкі шляхи, але гора, яку мені прийшлось осилити, коли виходив з Монастирська, здавалася мені найтяжчою, яку я коли-небудь здобував. Бувають такі хвилини в житті, які тяжко самому прожити. До села дібрався тільки перед заходом сонця. Щоби швидше дістатися додому, звернув з дороги і пішов городами. Згори було добре видно наше подвір'я. Із всіх будівель, які колись заповняли двір, стояла тільки одна хата, та й та без даху. Все подвір'я було заросле травою, а на хаті вже встигли вирости бур'яни. Нікого не було видно. Промайнула думка, що в хаті ніхто не живе. Мене опанував страх. Я зупинився. А далі якась незрозуміла сила пхнула вперед, і я останні сотні метрів уже не йшов, а летів, не звертаючи уваги на зустрічних людей. Добіг до хати і з силою штовхнув вхідні двері до сіней. Двері до хати були відчинені. З середини почувся слабкий мамин голос. Мама питала, чи то вже сестра повернулася з вечірні? Насилу я вгамував хвилювання і як можна лагідніше сказав: «Це я, мамо, Левко, повернувся». Вона ще щось хотіла сказати, але почув тільки хрип. У неї почався сильний приступ астми. В темноті я розгубився і не знав, що робити. На щастя, в цю мить прибігла до хати сестра, припідняла маму і дала їй необхідні ліки. Через деякий час їй стало легше. Вона заспокоїлася. Від сестри довідався, що сама всьому мусить давати лад, бо батька не відпускають з «трудового фронту». За весь час він всього два чи три рази був і то тільки на декілька годин, а мама — «сам бачиш».
Додому повернувся 23 вересня. Зразу взявся за пошуки відповідного матеріялу, щоби хоча перекрити дах на хаті. Шукав все, що могло знадобитися. З великими труднощами збирав куски бляхи, дахівки, дощок і кругляка. Вже десь через два тижні зробив маленький дашок на хаті. Ще й комин змайстрував з контейнера, в якому з літака скидали продукти військовим під час фронтових баталій. Той тимчасовий дах на хаті послужив аж до 1948 року, допоки не повернувся тато. Йому вдалося зробити невисокий дашок із збираної черепиці.
Коли з дахом було покінчено, я почав думати, що робити далі? Знав, що рано чи пізно про мене згадають. Вирішив подати документи до школи з просьбою зарахувати в 9 клас. Ледве погодилися прийняти, бо вже йшов другий місяць навчання.
Десь наприкінці жовтня мене викликали у військкомат і «запропонували» негайно виїхати в Донбас. Водночас директор школи повідомив, що за пропозицією військкомату мене виключили зі школи. Врятували ситуацію мої обморожені в Німеччині ноги, які в цю осінню пору покрилися мокрими виразками. Лікарська комісія, до якої я звернувся, насилу видала довідку про те, що в шахті мені можна буде працювати тільки після відповідного лікування. Таким чином одержав відтермінування. Відновити мене в школі категорично відмовилися, мотивуючи тим, що багато занять пропустив. Я не здавався і далі продовжував ходити на науку. В цей час моя молодша сестра вчилася в 9 класі і тому мені було легше займатися домашнім господарством і не відставати у навчанні. Наприкінці навчального року я здавав своєрідні заліки з усіх предметів, а потім і іспити за 9 клас. Видно, з Донбасу запитів більше не було і мене залишили в спокою. При проходженні допризивної комісії при військкоматі мене признали непридатним до служби у мирний час і придатним до нестройової — у воєнний. Тому в армії більше не служив, хоча комісії ще не раз проходив.
У 1947 році після закінчення Бучацької середньої школи поступив у Львівський політехнічний інститут на енергетичний факультет. При подачі документів «забув» написати в автобіографії про моє перебування під час війни у Німеччині. Але про це нагадали мені у Першому відділі інституту в час літньої іспитової сесії і повідомили, що за скривання біографічних даних мене виключають з інституту. Зайшов у відділ кадрів за документами. Там сказали, щоб написав заяву про звільнення за власним бажанням, що я і зробив. З гуртожитку не виписався, а продовжував там жити і працювати на всяких роботах у Львові. Їхати додому, де на мене «чекав» колгосп, не було бажання. Коли підійшов час вирішувати, де далі вчитись (у гуртожитку можна було жити тільки тоді, коли вчишся), я побував у декількох інститутах, проте не знайшов собі відповідного. Знову подав документи у політехнічний, але на інший факультет, бо, наївний, думав, що поміж тисячами студентів загублюся. Тепер уже не «забув» вказати в автобіографії про перебування у Німеччині. Видно, на це зразу не звернули уваги і я, після успішної здачі вступних іспитів, став студентом, навіть з виплатою стипендії!