На другий день після сніданку нас повели колонами до залізничного двірця і пасажирськими вагонами ми рушили до Бреслау (Вроцлав). На дорогу видали сухі продукти, на стаціях одержували ерзац-каву. Приїхали за два дні, бо по дорозі зупинялися через нальоти альянтів. Тут уже чекали «купці» з різних частин і летовищ. Нас, залежно від замовлень, розділили на групи. З братом я більше не бачився, бо його поселили десь у іншому бараку, і я не зміг його знайти.
Світлина 10. Група Юнаків у Любені.
Нашу групу з 24 хлопців (світлина 10) разом з офіцером, який нас супроводжував, відправили до Любена (Сілезія), тепер Любань (Польща). Офіцер мав спеціяльні талони, згідно з якими на стаціях нас годували. На сніданок — кава, маргарин, хліб, на обід — зупа, каша, хліб. За два дні, що були в дорозі, ми перезнайомилися. Зі Львова нас було троє одного зросту (світлина на обкладинці), решта — зі сіл. Я один вчився в гімназії, ще два львів'яни були учнями ремісничих шкіл. Місто, куди прибули, — невеличке, така ж була невеличка і стація. На майдані перед будинком уже чекала вантажівка, обладнана лавками. Нею і добралися до летовища Фліґергорст.
Що нас чекало в Любені-Фліґергорсті
На летовищі нас поселили в бараки-казарми. Пояснили правила поведінки і розпорядок дня. Уставили в колону і повели до штабу. Колона вийшла негарною. Спереду йшли високі до двох метрів хлопці, а через декілька рядів малі, зростом 1,6 метра (світлина 11). Перед штабом по-молодецьки пройшли парадним маршем і хвацько зупинилися. Вийшов начальник штабу. Офіцер, який нас привіз, доповів, хто ми і мету нашого прибуття. І тут виникла плутанина. Видно, рознарядку кількости людей у відповідну службу на летовища давали зверху. Проте не врахували, що на цьому летовищі взагалі не було протилетунської служби. Альянти сюди не долітали та й совєти теж. Жили вони собі «приспівуючи», і тут раптом на їхні голови з'являються люди, прийняти яких не були готові.
Світлина 11. Такого різного віку і зросту Юнаки служили в одній групі.
Начальник штабу вияснив, хто ми за національністю, поздоровив з прибуттям, поцікавився, чи розуміємо німецьку мову і чи є між нами перекладач. Хлопці показали на мене. Він зробив заувагу нашому офіцерові, а мені сказав, що коли мене викликають, то треба вийти із шеренги і доповісти. Так я отримав перший урок. Почав виправдуватися, що ніхто мене не попередив про те, що маю бути перекладачем. І тут «заробив» додатково за сперечання з керівництвом. Між начальником штабу і його заступником почалися переговори, що з нами робити. Офіцера забрали в штаб, а нас залишили чекати. Довго стояли на сонці. Нарешті вийшов наш офіцер і я знов отримав «ляпаса», що не скомандував розійтися. Виправдовуватися більше не відважився. Після обіду офіцер знову пішов на нараду в штаб. Видно, ми добре перегрілися на сонці, бо почали словесну перепалку між собою. Хлопці мені дорікали, що стільки часу простояли на сонці, а я їм — чому вони на мене показали, коли ніхто зі мною про це не говорив і не зобов'язував бути перекладачем? Всі думали — раз гімназійний учень, то повинен знати мову. Я дійсно її знав, але не так, щоб вільно розмовляти.
Тільки після вечері у казармі зібрав нас офіцер і проінформував про ситуацію, яка склалася. Нас вони не чекали, бо на летовищі немає зенітних батарей. Вони тут були непотрібні. Не мають і артилерійських гнізд та іншого спорядження. Тому на нараді вирішили, що будемо вивчати матеріяльну частину зброї: гвинтівки, кулемета МҐ-42, легкої автоматичної двадцятиміліметрової зенітної устави — це у непогідні дні, а в погідні — будуватимемо гнізда під ті ж устави. Потрібно було 8 гнізд і, згідно з інструкцією, ще 8 запасних. Ми зробили всього 4 гнізда і натерли собі досить мозолів. Кожне гніздо — це яма глибиною 2 і діяметром 2,5 метри. Стіни обшиті кругляком діяметром 100-120 міліметрів. За деревом ходили в ліс, який був неподалік, і шукали необхідний розмір. Зрізали тільки ті, які позначив лісник. Робота — не з легких для таких, як ми. Нас не підганяли, бо однаково не було чим зайняти. Але фронт безупинно наближався і нам дали на поміч людей (світлина 12).
Світлина 12. Будівництво гнізд під зенітні устави.
Старші хлопці, яким було по 18-20 років, без відома молодших написали до Кракова листа в Український Центральний Комітет, у якому пояснили ситуацію і просили перевести в дивізію «Галичина». Довго не було відповіді. А нам усім порядно набридло копання ям у гарячі дні, а в дощові — змащування зброї на складі. Ми виглядали як справжні волоцюги (світлина 13). Хлопці наполягали, щоб я пішов у штаб і про все там розказав. Я їм пояснював, що це наша робота — викопувати гнізда під зенітні устави. Під час цієї перепалки зайшов до нас офіцер. Попросив доповісти йому, що сталося.