Якість і кількість їжі у багатьох пунктах не відповідали фізіологічним потребам росту і розвитку 14-16-літних юнаків.
Особливо важкими були умови у дівочому таборі Пютніц, яким керувала психічно неврівноважена, деспотичного характеру лікарка. Її підозри, принижування Юначок не мали меж. Ситуація настільки напружувалася, що дівчата навіть плянували її «спрятати».[15]
Проте не всюди було аж так погано. У великих містах, куди могли «сягнути руки» українських світських виховників і священиків, у таборах Юнакам читали лекції (навіть гімназіяльного рівня), їх відпускали в місто до кіна, відвідувати виставки, музеї чи просто приємно посидіти в кав'ярнях. На жаль, ці «блага» охоплювали дуже незначну частину Юнаків. Треба додати, що умови різко змінювалися залежно від наближення часу капітуляції.
Після вишколу хлопців і дівчат ділили на групи і під командою німецьких старшин, а деколи і підстаршин (з тих же Юнаків, але підготовлених на спеціяльних курсах) скеровували на окремі об'єкти (місця призначення, чи, як тоді називали, постою), які були розсіяні переважно по всій території Райху, а також, у меншій мірі, підвладних країн у Европі — від Італії і Франції до берегів Балтійського та Північного морів. Андрій Боляновський подає, що було 87 місцевостей, де в основному розміщувались Юнацькі бази.[16] Насправді, якщо врахувати ще й особливо засекречені об'єкти, поїздові та корабельні дрібні групи, Юнаки були розсіяні у понад 100 місцевостях[17] (див. мапу дислокації Українського Юнацтва у 1944—1945 роках).[18]
Найчастіше хлопців використовували на протилетунських стаціонарних і пересувних батареях, частину — в летунських (переважно ремонтних) фабриках, складах амуніцій, при ремонті телефонних ліній, доріг тощо. У невеликій кількості їх також вчили на шоферів, парашутистів, навіть на протитанкових стрільців реактивними «панцерфаустами» (готували на вірну смерть).
Внаслідок таких обставин, тобто розпорошеності, Юнаки залишалися самі зі своєю долею. Вони були залежні тільки від німецьких старшин. Врахуймо при цьому, що лише одиниці, зокрема гімназисти, відносно володіли німецькою мовою, дехто так-сяк розумів її, але основна маса (а були це переважно селянські діти) взагалі її не знала. Проте, треба визнати, за дуже короткий час німці змусили всіх вивчити і розуміти необхідні військові команди. В Юнацтва був вироблений певний автоматизм дій. Але для життя в чужому оточенні цього було замало.
Групи були «різношерстні», з різним рівнем розвитку й готовности до самостійного життя. Це все ж таки були у більшості діти, 14-16 років, позбавлені батьківської опіки, привчені до певних родинних, громадянських і релігійних традицій. Пошта приходила дуже нерегулярно. Та й звідки прийде лист, коли рідні терени вже були зайняті совєтськими військами.
А найстрашніше — це постійна небезпека життю. У час, коли всі ховались у бункери і сховища, Юнаки залишалися з гарматами чи скорострілами на відкритому полі в однобою з вишколеними альянтськими летунами.
Про Юначок знаємо ще менше, ніж про Юнаків. Відомо, що їх набирали на тих самих засадах, що й хлопців. Згідно з регламентом, вони повинні були служити також на тих об'єктах, що й Юнаки. Їм ще обіцяли, що будуть вишколюватися на медичних сестер для роботи у полевих шпиталях дивізії «Галичина», тому 30 дівчат записалося на медичні курси в Криниці. Але, як виявилося, і це було неправдою, а лише одним із фашистських пропагандистських трюків. Німці навіть не збиралися утворювати окремих українських лікувальних одиниць. Медсестер розпорошили по різних німецьких військових шпиталях. Найбільше Юначок працювало на фабриках зброї, у відділах «задимлювання» і на прожекторних уставах. Роботи на фабриках були фізично виснажливими і небезпечними, пов'язаними з виготовленням стрілен, а по «задимлюванню» — шкідливими, бо при цьому використовували кислоти і люди вдихали їхні випари. На додаток, як «задимлювання», так і прожекторне освітлювання здійснювалося на відкритих, не захищених від бомб і кулеметного обстрілу, територіях. Невелика кількість дівчат працювала у Головній Команді секретарками, машиністками, на допоміжних роботах тощо.
Але хлопці і дівчата були молодими, а молодості все ж притаманний оптимізм.
Велику радість їм справляли вісточки від рідних, приїзд представників українських керівних та добровільних інституцій. Виховники постійно роз'їжджали по ще підвладних німцям територіях і при зустрічах намагались їх морально підтримувати. Але що вони могли? Книжки (та скільки їх міг узяти з собою виховник?), календарики, молитовники, українські коляднички стрільця та збірнички релігійних пісень[19] моментально розхоплювались Юнаками. Особливо слід відзначити корисний вплив від поїздок священиків на місця постою Юнаків, яких вміло скеровував (і сам постійно їздив) о. С.Сапрун. Дівчата й хлопці в першу чергу просили висповідати, відправити Службу Божу та їх запричащати. У сповіді, причастії та Богослужінні брали участь всі. Після літургічних відправ, якщо був час і не було бомбардування, Юнаки сідали довкола гостей, вели щирі розмови, співали. Разом з галичанами молилися і українці-східняки православної віри. До речі, релігійна опіка була організована тільки для Українського Юнацтва. Інші національності її не мали.
16
17
18
При складанні мапи використана таблиця А. Боляновського, доповнена даними зі спогадів Юнаків.
19
Збірничок всенародних літургійних пісень для Українських Юнаків. — Берлін; Відень, 1945.