Про тих, які не піддались агітації і не перейшли у східну зону окупації, пишуть Дмитро Волох і Василь Гева у статті, присвяченій 50-літньому ювілею створення дивізії «Галичина» і набору юнаків до військ німецької армії: «Багато Юнаків польські офіцери з корпусу генерала Андерса забрали, як своїх громадян до своєї армії в Італії, ще інші — зголосились як охотники до військових частин південної Африки. Частину Юнацтва англійці забрали до так званої палестинської поліції і вони служили в Палестині, а пізніше в Бірмі та Малаях. Ще інші пішли до Французького чужоземного леґіону, який тоді містився в Алжирі. Були також випадки, що молоді Юнаки заломлювалися фізично (напевно, і морально. — С.Ш.) та були відправлені в чужинецькі санаторії.
У 50-і роковини створення Юнацьких частин, згадуючи забуте нами покоління друзів-Юнаків, хочемо сказати до полеглих: спочивайте в забутих світом холодних могилах, бо Ви були Герої, а ми, ваші колишні друзі, будемо завжди носити ваше геройство в серцях. А до тих друзів, що ще живуть порозкидані по цілому світі, закликаємо: помолітеся Богу за душі полеглих наших друзів забутого покоління».[23]
Повернімося назад. Львів. Львівська політехніка. Так сталося, що водночас у 1948 році декілька хлопців-Юнаків, не знаючи один про одного та не відкриваючи свого справжнього лиця, поступили в інститут. Туди ж був прийнятий і хлопець-підліток, якому не судилося стати Юнаком.
З того часу пройшло багато тяжких років: одних студентів-галичан повиключали з комсомолу і з інституту, інших заарештували.
А Юнаки? Вони йшли тими ж тернистими шляхами, що і всі студенти, тільки їм це давалося значно важче. Юнацько-військове загартування тут знадобилося — воно додавало сил.
Щоби глибше усвідомити ситуацію і дати відповідь на запитання «А все ж таки, хто ці Юнаки?», у книжці друкуємо спогади трьох колишніх учасників подій — абітурієнтів 1948 року набору одного з факультетів Львівської політехніки.
Ярослав Дацишин. Сповідь
Коли почув по радіо в перші післявоєнні роки цю і сьогодні популярну пісню на слова Дмитра Павличка, мене глибоко вразило те, що в значній мірі вона начебто списана з мого життя. А було мені тоді в сорок четвертому році аж п'ятнадцять з половиною. Бо й справді, волею долі я навесні сорок четвертого року разом з іншими учнями тодішньої Дрогобицької гімназії опинився в далекій чужій стороні і на мені була вишита Мамою сорочка традиційними тоді для Бойківщини червоними і чорними кольорами. А опинилися ми на території тодішньої Чехословаччини, на околиці невеличкого провінціяльного містечка Гульчин, у казармах військово-повітряних сил. Не встигли добре роздивитися, де ми і що з нами, як на наших дитячих ще плечах були вже справжні вояцькі погони. Признаюся, нами заволоділи тоді якісь змішані почуття. Було цікаво, і смішно, і страшно. Смішно тому, що після обмундирування ми довго роздивляли один одного в не баченій досі одежі, яка для багатьох була надто великою: штани часто сягали попід пахи, а сорочки — нижче колін.
Але дітлахи — і тут дітлахи. Почався жвавий обмін виданого нам військового спорядження, часто з «доплатою», бо ще були в домашніх торбах деякі припаси з дому. Лякало нас те, що цивільний одяг ми мусили здати на склад і, підсвідомо, закралася тоді думка, що, напевно, вже ніколи його не побачимо. Та й військові однострої видали нам не для дитячих забав у «войнушку», адже йшла справжня кривава війна, а нам судилося стати її учасниками. Відтепер зовнішним виглядом крім дитячих облич ми нічим не відрізнялися від дорослих вояків «люфтваффе». Кожен з нас одержав повний вояцький виряд: від кованих черевиків до протигазів та скрипучих ремінців, що ними прив'язують коци до наплечника. Для повсякденних занять служив легкий бавовняний мундир, пілотка з німецьким орлом та саперські чоботи з широкими халявами.