А поки що почалася тяжка виснажлива муштра. Ранок починався з бігу навколо спортивного майданчика і руханки. Після сніданку — цілоденні муштрові вправи. Часто виходили в гори, повзали по-пластунськи. Наприкінці занять давали 15 хвилин перерви, після чого одяг мусив мати бездоганний вигляд. Всі команди подавалися німецькою мовою, а перекладачами були наші гімназисти, більшість з яких добре її знали. Серед вишколювачів низової ланки були й вихідці з Росії, отже спілкувалися з нами й російською. Час спливав швидко, і через два тижні ми були схожі на справжнє військо. Крім дитячих облич, ми нічим не відрізнялися від дорослих вояків.
Наприкінці кожного дня вишиковувалися на майдані сотні чотирикутником, обговорювали всілякі питання стосовно дисципліни, побуту та загального вишколу. У кінці в позі «струнко» із знятими шапками співали «Боже Великий, Єдиний…», після чого комендант табору вигукував: «Слава Україні!»
У Гульчині було відносно спокійно. Військових об'єктів, крім наших казарм, не було, отже про війну нагадували лише нечасті протиповітряні тривоги, коли над нами пропливали армади американських бомбардувальників, переважно з курсом на Відень. У неділю був день відпочинку. Після обіду часто організовано ходили до кіна на окремий сеанс. Це було небачене видовище. Ми йшли — сотня за сотнею через містечко, чітко карбуючи крок, із єдиним змахом сотень рук, з українською піснею на устах. Переважно це були: «З піснею на устах підемо до бою і згинемо, або здобудемо волю!» та «Подай, дівчино, ручку на прощання». Мешканці Гульчина товпами вибігали на тротуари подивитися на це чудо — безвусих, цілованих тільки матерями, Українських Юнаків. Оскільки мешканці містечка були переважно слов'яни, тому розуміли зміст наших пісень. Старші жінки, витираючи сльози, вдивлялись у лиця хлопчаків. Дівчата махали руками. Зупинялися навіть військовики. Від такої зворушливої картини в багатьох хлопців «м'якли серця» і на очах появлялися такі небажані в цей момент сльози. Але їх неможливо було витерти і вони, щиро усміхаючись, продовжували пісню. Все це природно і виправдано. Бо як згадує сьогодні відомий український співак Анатолій Мокренко: «В народі здавна кажуть… ну заспівав і не заплакав, — ну що ж це тоді за пісня?» Вже тоді, ми юні, відчули велику силу пісні в житті людини, особливо у тяжких, суворих умовах війни, далеко від Батьківщини, від своїх рідних. І там, на чужині, нам було якось особливо приємно і тепло, що наші українські мелодійні, задушевні пісні так зачаровують душі чужинців, і не тільки цивільних, а й, здавалось би, черствих військовиків.
Пригадалося, як перед від'їздом із Львова була зустріч з якимсь високим військовим чином. Здається, вона проходила в клубі студентів політехніки, що на вулиці Чистій. Наприкінці зустрічі німець попросив нас заспівати пісню «Ми українські партизани».
Тим часом на наступну неділю в цю полудневу пору нас знову очікували мешканці Гульчина. І все, що пишу, це — щира правда.
Швидко збігали дні. Після виснажливої муштри ввечері хлопці засинали міцним сном, а зранку — знову те саме. Отже не було часу особливо задумуватися над дальшою долею, тим більше що ти не один, а поруч товариші по навчанню чи навіть односельці.
Здається мені, що найважчою з погляду переживань була неділя. Вільний час. У голову йшли всякі спогади про рідну домівку і близьких людей. Хотілося одного — додому. Єдиним задоволенням, яке ми могли собі дозволити за ті мізерні гроші, що нам видавали, було чорне солодке пиво. Його можна було придбати в необмеженій кількості в казарменій кантині.
Закінчувався місяць нашого перебування в Гульчині, коли раптом захворів один хлопець з нашої кімнати — Річард Стоцький. Всього в кімнаті було 20 Юнаків. Німці запанікували, бо захворювання виявилося інфекційним — скарлатина. Нас ізолювали. Біля дверей поставили вартового. Один раз на добу під конвоєм виводили на двадцятихвилинну прогулянку. Їжу приносили в кімнату. Словом, справжня тюрма з парашею. Хлопці «казилися» від нудьги. Книжок не було, шахів також. Хто заснув удень, тому робили «коца» або «ровера». З вікна кімнати спускали вниз казанки з грішми, а вверх тягнули їх, наповненими нашими колегами чорним пивом.
Одного дня від побаченого наче щось обірвалося в душі. Крізь вікно нашої «камери» було видно на майдані всі три сотні наших хлопців з повним риштунком. З переданої шнурком записки довідалися, що всі хлопці від'їжджають у невідомому напрямі. Ми підняли галас, почали кричати, що хочемо також їхати. Німці запевняли, що після закінчення карантину нас відправлять туди ж. Це нас дещо заспокоїло.