— Сліди побачать.
— Ні. Це не головний загін, а навпаки зовсім!
Боярин рукою зігнув кущ так, щоб усі шлях побачили.
Шлях був жовтим, бо тисячі копит утоптали його, змішуючи сніг із кінським лайном.
— Отже… — Білий не договорив, та в цьому й не було потреби.
Якщо ляхи залишили Красне в тилу, а в тилову охорону направили жменьку райтарів — отже, Нечая погромлено.
— Треба до Брацлава. Попередити.
— Ні! — І, мабуть, зрозумівши, що тут не відбудешся простим наказом, Боярин пояснив: — Бути того не може, щоб ніхто не порятувався з цілого полку, та ще із сіл навколишніх. Брацлав без нас повідомлять. А от Богуна у Вінниці…
Справді, якщо поляки не цілковиті дурні, то тепер вони вдарять на Богуна.
Але чомусь ніхто не спитав — і звідки знає Боярин, що кальницького полковника треба шукати у Вінниці?
…Через кілька годин, коли вони з Боярином на хвильку залишилися наодинці, Драгон наважився запитати:
— Як ти це зробив?
Боярин і перепитувати не став: а що, мовляв, на увазі маєш? Помовчав трохи і пояснив:
— Ти теж так можеш, просто не вмієш. Чув, мабуть, що дівчина може хлопця приворожити? А ми можемо навіювати інші почуття: байдужість до всього, втому душевну. Навіть враження, що він мене десь бачив. Одне зразу запам'ятай: чари — річ дуже слабка. Дуже. Були б ми одягнені по-козацькому — ніщо б не допомогло, була б це польська корогва, де полковником пан вельможний, — не знаю. Може, я б і зміг задурити йому голову, а можливо, що й ні. Найманець, якому Польща не батьківщина, — це все ж таки інша річ.
— Сідай, Бо…
— Боярином на Січі прозвали. Усі інші імена, Іване, забудь.
— Уже забув, — засміявся полковник, який, до речі, виглядав юнаком. Він і справді був молодший, ніж інші полковники, але все ж таки не настільки.
– І ти, козаче, сідай.
— Дякую, пане полковнику…
— Забудь «пана», пани у Варшаві.
Драгон напружився. Неначе і добрий Богун, неначе і простий хлопець, але… Ходив він під булавою Богуна… Але якщо пошле тебе цей полковник (усе таким самим веселим тоном) до сатани в пекло, то треба не йти, а бігти. І боронь тебе Боже сказати, що не знаєш дороги.
Кирин згадав, як їх затримали ще досить далеко від Вінниці і везли до міста — обеззброєних, зв'язаних, із лантухами на головах. А козаки, що супроводжували, весь час мовчали, як без'язикі.
— Вчасно приїхав, Боярине.
Той лише похитав головою.
— Тиждень тому в Красному — оце було би вчасно!
— Ну й що б ти там міг зробити? Загинув би, як усі.
— Hi. — Така сила була у голосі Боярина, що Богун аж здригнувся. І не зразу здобувся на відповідь.
— Не перебільшуй. Зачарувати все польське військо…
Боярин тільки рукою махнув — мовляв, до чого тут поляки.
— Ти мені краще скажи, чому непогана фортеця, з трьома тисячами козаків, з кращим полковником, з арматою[13] — і за два дні впала?
— Це війна…
Драгон ладен був заприсягтися, що Богун намагається ухилитися від чогось неприємного. І, мабуть, не він один так думав.
— Не крути, Іване! А то підведусь і поїду!
Слова «Дідька лисого ти кудись поїдеш без мого дозволу» просто аж світилися в Богуна на обличчі, але, мабуть, псувати відносини з Боярином він не бажав, отож з явною нехіттю почав пояснювати:
— Прискакав тут до мене один… Ляхи його не чіпали, бо каліка з дитинства…
Драгона неначе обпекло чимось: недарма прискакав цей каліка! Богун шпега тримав у Красному! На своїй, козацькій землі! Мало, що на своїй — глухі, мабуть, і ті чули про дружбу Івана з Данилом — дружбу попри різницю у віці.
«А може, так і треба?»
— Ну… Нечай випив…
— На Бога, Іване! Вони були у поході!
За ковток горілки у поході — смерть. Старий, залізний козачий закон.[14]
— Ну…
— Не нукай, полковнику. Краще скажи, що б ти сам зробив із сотником, який би напився, знаючи, що поляки поряд?
«А нічого! — раптом весело подумав Драгон. — Немає у нього таких сотників!»
— Вартові також понапивалися?
— Ні… Але, як побачили, яким шляхом підходить військо, вирішили, що це свої. Бо…
— Скільки?
— Чого — скільки?
— Скільки було козаків у заставі на тому шляху?
— Повна сотня…
«Тобто від двохсот до трьохсот».
— Повна сотня, і ніхто не встиг запалити фігуру?
«А справді — фігуру (в уяві Драгона виникли різні фігури — і піраміди зі смоляних бочок, і звичайні вогнища з хмизу, смолою залитого) — можна запалити швидше, аніж прочитати молитву Ісусову[15]».