— Ну, тоді бувай, друже. Келеп вам принесуть.
— Бувай, Іване. І не лізь під кулі. Усі й так знають, що ти хоробрий.
Щось несподіване і страшне трапилося з голосом Богуна. Неначе ротом полковника відповів хтось інший.
— Ще не зараз, Боярине.
Ніколи Драгон не бачив, щоб козак, знайомий зі смертю, так полотнів. Тільки найсвіжіший сніг, сніг, що сьогодні випав, міг зрівнятися з кольором обличчя Боярина.
— Так ти що — бачив?
Богун кивнув:
— Судячи з мого виду — чекати ще років десять-дванадцять. Добре, що хоч від кулі, а не на палі.
Богун піднявся і, явно не бажаючи, аби співбесідники бачили його обличчя, вийшов геть. Драгон отетеріло дивився у спину людині, яка десь, якось, якимось дивом бачила власну смерть.
Вони остаточно вибилися із сил. І люди, і коні.
Кожен шлях, кожна стежка… Рано чи пізно — частіше рано — Боярин з Драгоном відчували попереду небезпеку, доводилося звертати, повертатися назад, давати гаку.
Кілька разів взагалі блукали. Коні провалювалися у сніг майже по самі сідла.
Геть знесилені, вони знайшли річечку. Боярин сподівався, що це Краснянка, на якій лежить Красне.
Але треба йти.
— «Navigare nessesere est, vivare non est nessesere»[21] — пробурмотів Кирин під носа, але Барило почув:
– І де це купецьких дітей так добре вчать? У Сочаві, Яссах чи Хотині?[22]
Драгон здригнувся.
— Ну, не вважай мене дурнем, я ж тобі у батьки… Освічений, на коні — неначе народився, але битися на шаблях не вмієш, отже, не шляхтич, на розстригу також не схожий, почерк поганий — не писар. Що залишилося? А Молдова… Ти намагаєшся говорити, як на Уманщині, але саме намагаєшся.
І, бачачи, що Кирину неприємно, Семен змінив тему:
— Сподіваюся, ви вдвох знаєте, куди нас ведете.
— Я — ні. А Боярин знає.
Драгон пригадав недавню розмову.
— А чому цей секей почав з двох полковників, а не з гетьмана?
— Бо гетьмана зурочити неможливо — бувають такі люди. Я саме вас трьох недаремно з собою узяв.
— Так ти знав?
— Що в ляхів хтось з’явився на нашу голову? Здогадувався, отож і взяв вас… Тебе — придивитися — чого вартий, їх — в охорону. Бо їх теж не зурочиш. До речі, чекав, що ти про інше спитаєш.
— Ну, це ж ясно. Якби Богун щось витряс із того, хто йому зачаровану зброю підсунув, — він би тобі сказав.
— Так. Мабуть, він не зразу помітив, що річ зачаровано. А секеї тут ні до чого. Бачиш… Ну, скажімо, є різні види чарівників, як є різна кіннота. Як гадаєш, що буде, якщо райтара перевести у п’ятигорці?[23]
«Урайтарів — рапіри, у п’ятигорців — шаблі».
— Попервах він колоти буде, а не рубати.
— Ось так і з цим закляттям. Не наш його накладав, не наш…
— Але ж іноземець? Був би лях, давно б вони щось таке спробували.
— Один з трьох — точно іноземець. Їх було троє, хлопче. Пояснень ти поки що не зрозумієш, отож повір мені на слово, троє. Причому один був уже в Красному, і його-то ми знайдемо. А далі — побачимо, як сказав сліпий тому, що вмирає…
…Крига замерзлої річки — кращого шляху узимку — заворожувала незгірш від чар. Кортіло спати. Драгон під’їхав до Боярина.
— Слухай, ти казав, що дівчина може приворожити хлопця.
Отаман зрозумів запитання.
— Кому що, а курці — просо. Хлопець дівчину — ні.[24] Тільки вона його…
— Почав би ти мене вчити.
— А що, час є. Отож слухай. У Руському воєводстві[25] бував? Там є така приказка — «Обре, сховайся добре».
– Інколи і в нас кажуть. І є ще… коли дітлахи у схованки грають, то рахують: «Обре, сховайся добре, я шукати починаю, собак спускаю: цуц! Бери!»[26]
— То був народ такий — обри.[27] Могутній. Жорстокий. Їх винищили — за наказом чи то римського цісаря, чи то круля французького.[28] Ну, ясна річ, дехто порятувався — «Обре, сховайся добре». У жилах деяких секеїв тече кров обрів, і від батька до сина передають… що пам’ятають. Така ж кров у моїх жилах, та й у твоїх теж.
— Чарами дізнався?
– І чарами. А ще ти викапаний мій дядько Карпо, отож ми, мабуть, родичі.
(Драгон згадав, що небіжчиця мати про свою рідню нічого не знали.)
— Руде пасмо у волоссі…
Цієї своєї прикмети Драгон боявся понад усе.
— Що я про себе казав — майже все правда. Я справді з боярського роду,[29] справді був у неволі, хіба що не сам я втік. Один секлерський чаклун побачив, де я, і влаштував утечу. Дідька лисого я б сам утік у тринадцять-то років… До речі, друге тобі правило…
27
У науковій літературі вживається латинська назва — авари, але останні дослідження показують, що обри — це самоназва аварів.
29
Офіційно боярство було зліквідовано після об’єднання Польщі та Литви у 1569 р., але фактично подекуди зберігалося до самої Хмельниччини.