«Друге? А, перше було — не гадай, що чари всесильні».
— Не намагайся дивитися. Раніше це багато хто вмів. Подивиться у воду — є ж така примовка: «Як у воду дивився», — або у дзеркало… Дехто навіть у діамант-камінь — і бачить, що схоче. Але вже років з п’ять… Неначе щось зіпсувалося… Тобто дивитися можеш, але побачиш що завгодно, тільки не те, що треба. Он Богун свою смерть…
І, неначе почувши слово «смерть», десь у лісі завив собака.
Як по небіжчику.
Ще сто кроків, ще поворот, — і вони побачили завал.
Колись — мабуть, ще напровесні — річка підмила кілька дерев. На повороті одне з них зачепилося за берег, на нього налетіли інші, сплутавшись гілками та корінням. Тепер, узимку, увесь цей завал узявся кригою — кішка, мабуть, і та не пролізе.
А по обох берегах — нетрі.
— Доведеться назад.
— Отамане, я щось відчуваю, але не можу втямити що.
— Нас тут двоє таких. Я теж нічого не розумію. Постривайте, зараз роздивлюся. — Боярин зійшов з коня, узяв бандолет,[30] вийшов на берег, підійшов до велетенської смереки. І… і пішов угору по її стовбурові. Просто пішов, неначе вона лежала, а не стояла. Здавалося, що вгору підіймається товста гілка.
— Хрест святий, оружіє на диявола! — прошепотів Білий.
— А ти хотів, щоб таке тільки ляхи з татарвою могли? — теж пошепки відрізав Барило.
Кирин тим часом теж спішився — кормових драгунів[31] не вчили битися верхи, — притис люльку до ґнота своєї рушниці.
І вчасно. Бо на правому березі з кущів посипався сніг, щось свиснуло у повітрі — і Боярин полетів униз…
Драгон вистрелив, і туди ж послав свою кулю Адам. Двоє інших вирішили чекати на більш ясну ціль.
— Хтось із вас сучому сину у зброю влучив, хоча не розумію, що це за зброя.
Білий тримав у руках дерев’яну палицю з розщепленим верхом. Майже точно в середину палиці влучила куля.
— Про це є у Святому Письмі. У Книзі Царств. Ось саме такою штукою Давид здолав Голіафа.[32]
Семен Святого Письма був добре навчений — учився в Острозі.
— Давайте, хлопці, туди, де собаку чули. Нам зараз житло потрібне.
Двері хутора були замкнені. Зсередини.
Проте одне з вікон мало такий вигляд, неначе в нього влучили з гармати.
Білий вужем зсковзнув усередину, і зразу ж звідтіля донеслося:
– Ісусе Назарейський!
Грюкнув засув, прочинилися двері.
— Ну, хлопці, бачив-бачив, але такого…
На долівці лежало шість трупів.
— Хлопці, а він же один був. Жоден козак, жоден лях…
— Та де там жоден! Бійців тут, вважай, не було. Дід хоча і кремезний, але дід. І з ножем проти чекана.[33]
— Хлопці зовсім ще шмаркачі, лавками боронилися… Баба з дівчиною — тим більше не супротивники.
— А…
Очі усіх повернулися до тіла козака, що й досі стискав у руці вже не потрібний пістоль.
— Тут і двох кроків немає, молодик — і той не промаже.
Барило вказав пальцем на ганчірку, якою було обмотано голову небіжчика.
— У поранених у голову часто руки тремтять та в очах двоїться. Ви мені інше скажіть — навіщо?
— Лотр.[34] — Білий пнув ногою зламану скриню.
— А кінь у стайні, а корова, а інше майно?
— Мабуть, тутешній і брав тільки гроші та ті речі, що їх не розпізнають.
Усі знову подивилися на мертвого козака.
— Такий кордобан[35] десять злотих коштує. Пістоль, чоботи. І ризику ніякого — з убитого зняв, і все!
— Не про те мову ведете, — Адам Перший обвів усіх важким поглядом. — Чому він хату не запалив?
«А й справді? Викресати вогонь — і хто розбере, чи то ляхи всіх убили, чи то самі згоріли?»
І знову Драгон заговорив неначе не своїми словами:
— Він хоче, щоб ми тут на ніч залишилися.
— А в нас немає іншого виходу.
За вікнами сутеніло, у хаті вже було темно.
— Якщо там десь ховається цей… З Давидовою пращею… То я ще не поспішаю до пекла.
– І ще. — Адам Перший відкашлявся. — Собаку теж убито. А другого пса не було, по слідах бачу.
— Ну то й що? — Білий посміхнувся — і зразу ж його посмішку наче ганчіркою стерло. Зрозумів, що…
30
Дуже короткий карабін, фактично — пістоль з прикладом. Часто мав гак, аби підвішувати до сідла або до спеціальної перев’язі через плече — бандери.
31
Наймані російські війська. Щовесни набиралися з різних «гулящих людей» у Дикому полі та щоосені розпускалися.
32
У Першій книзі Царств Голіафу приписані слова: «Хіба я собака, що ти йдеш на мене з палицею?» Барило має рацію: пращі давніх євреїв мали саме такий вигляд.