«Ми взнали про хутір, бо тут вив собака. Але єдиний пес уже давно неживий».
— Хрест святий, оружіє на диявола!
— Оце вчасно сказано, — і собі перехрестився Барило.
Ніхто, звісно, і не хотів спати. Який тут сон.
— Очуняв, тебе зве.
Драгон підійшов до Боярина.
— Слухай уважно. Це підтвердження.
«Підтвердження чого?»
— Я тобі казав, що їх троє. Чаклунів ворожих. Один дуже далеко, живий буду — знайдемо. Другий у війську польському — дістати важко. Але третій був у Красному, навіть у замку був. Ворожив ізсередини. Тепер я точно знаю — цей Юда сам із Красного або із сіл навколишніх. Увечері я відчув смерть двох наших — ми таке завжди знаємо. То були оцей дід та дівчинка. Дід, на жаль, слабкий — слабший за Богуна, онука могла у щось значне вирости. Але головне не це… Вони ж усіх тут знали, мали здогадатися, хто зрадив, звабив своїх.
— Чому тоді тільки тепер? Чому не зразу їх убили?
— Не знаю. Може, Юда думав, що ляхи назавжди прийшли і боятися нічого. А тепер засумнівався.
Драгонові теж спадало на думку, що ляхи по-дурному марнують час: замість того, щоб іти на Вінницю, вони грабували Брацлавщину, даючи Богунові час зібрати військо, харчі, побудувати нові укріплення. Та й гетьман не спить, мабуть, інші полки вже рушають на допомогу. Отож можливо, що через півмісяця-місяць до Красного повернуться козаки.
— Може, ще щось, у нього спитаємо. Але — про всяк випадок — пам’ятай: він із цих місць. І кинь свої жарти з люлькою — просто накажи ґноту, щоб горів.
Драгон так і зробив, коли прийшла його черга йти вартувати. І ще роздвоєним кінцем шомпола витяг кулю, а натомість запхав до дула шматок змащеної салом ганчірки, в якій було загорнуто кілька вухналів.[36] Не знаючи, що він до скону картатиме себе за цю помилку, Кирин вважав, що у такій темряві все одно можна стріляти тільки зблизька, а раз так, то вухналі страшніші.
Знову повторювалося те ж саме, що вдень, — якась невиразна тривога, неначе хтось є поблизу — але не людина.
«Отче наш… А чаклунство — гріх… Але ж я майже не чаклував, це Боярин! — Ось так і стають Юдами, хлопче».
Щось підкрадалося. Щось було вже близько. Складність становища, в яке потрапив Драгон, полягала в тому, що поночі постріл засліпив би його самого. Драгон вирішив повторити прийом, який йому показував батько, — щоправда, досі Киринові ця штука ніколи не вдавалася. Але тепер він міг заприсягтися, що знає місце, де ховається ворог.
Він заплющив очі, натягнув на самісінький ніс шапку, неначе збирався спати на чатах, навів рушницю — і вистрелив. Тільки батько стріляв на слух, а Драгон — на відчуття.
І зразу ж рвонув убік, рятуючись від кулі у відповідь.
Проте замість шматка олова[37] на нього кинувся зі страшним гарчанням великий звір. Добре, що сніг перед хутором було втоптано.
«Ведмідь-шатун. Смерть».
Проте, кинувшись на людину, ведмідь вибіг на освітлене місяцем місце, перед самими вікнами — кроків за п’ятнадцять, і до того ж боком до вікон. А хлопці не спали.
Три мушкети вдарили разом, — ніби за командою, — і жоден з них не промазав, а дві кулі влучили напрочуд вдало: задні лапи ведмедя неначе надломилися, роз’їхалися, і він міг тільки повзти — перебито хребта. З пащеки била рожева піна — прострелено легені.
Мисливський досвід підказував — звір усе одно, як вже неживий.
Але так думали тільки люди.
Коли два козаки з’явилися на ґанку — Барило зі списом, а Білий із сокирою, — ведмідь перевернувся на бік, схопив передніми лапами велику бурульку, що впала з даху стайні, й метнув з такою силою, що Петро ледве встиг відбити її сокирою.
— С-сто свічок поставлю апостолові![38]
Це були останні його слова.
Драгон дивився на ведмедя, що вже сіпався у конвульсіях, розкрив був рота, щоб розповісти, що чув про ведмедя, який кинув поліно (сам відчував — щось не те) — коли камінь, невеликий, довгастий, влучив Білому просто в скроню.
І помер Петро Білий.
На них біг… бігло.
На перший погляд це нагадувало людину — і статурою, і одягом.
Тільки голова була чимось середнім між головами собаки та вовка.
«Песиголовець. Кінокефал».
Потвора бігла до ґанку, не звертаючи уваги на Драгона, який залишався з флангу.
Кирин рвонув із-за халяви метального ножа. Ось чого батько вчили, так це метати ножі. У розбійників захисних обладунків немає.