— У восьмій.
Восьма — Едикова група.
— Ваша група вже пішла на екзамени.
Хлопець сполохано подивився на мене.
— Ви звідки знаєте?
— Мій син також у цій групі.
— Сип? Як його прізвище?
Я усміхпуися.
— Хіба ви знаєте прізвища всіх абітурієнтів групи? Ну... Прізвище — Кириченко. Едик. Едуард. А ваше?
— Дігтяр. Олексій Дігтяр. Я поступаю втрете. Так, втретє, — підвів він голову, неначе я заперечував чи не вірив йому. — На це само відділення. І я поступлю. Стопроцентово поступлю. Але я двічі ходив на хімію першим. Ну, так би мовити, в перших лавах. І обидва рази — трійка. Вони запитують иа свіжу голову, доскіпуються до всього. І лихі, як тигри. Бо ще ж стільки субчиків під дверима. А в кінці вони вже не слухають. Я скебетяв це аж тепер.
— Якщо ви знаєте предмет, нащо ж іти в кінці. Якщо десь спіткнулися, па початку легше виправитися. Навіть можна попросити, щоб занитували... давали більшо додаткових запитань...
— Е, ні, — аж смикнувся Олексій. — Додатковими запитаннями вони валять. Запитують таке, чого, мабуть, і самі не знають. Минулого року я їм так і сказав. Попросили написати реакцію, яка б довела присутність в новокаїні первісної аміногрупи.
— Хто ви? Ким працюєте? — запитав я.
— Працюю електрозварником у колгоспі, в майстерні. Ви не вірите, що в колгоспі є електрозварники?
— Чому ж по вірю.
— В майстерні. А прийдуть жнива, у літучку, і — з ранку до вечора по полях. Не тільки зварюю якісь там вузли. Гайки, болти, клавіші — все мое. — Хлопець подивився на мене. — Розумієте, я не люблю техніки. Не по мені ця робота. Платять там більше... Я буду лікарем. У вас яка лікарня? Ви ж лікар?
— Широкого профілю.
— Я буду рентгенологом. У нас у солі є рентген. Я прочитав книжку... І лікар мені пояснював. У моєї матері... рак легенів. Не змогли розпізнати.
Мене струснув дріж. Перед очима спалахнула пляма на знімку. Я тільки вдавав, що не надаю тому знімкові ніякісінького значення, що забув про нього. Я пам'ятав. Він висів, мол камінь над стежкою, як градова хмара на овиді, подорожній поспішає до села, він навіть мугиче пісеньку, він не оглядається, вдає, що не бачить хмари, намагається думати про інше, але щось у ньому весь час пам'ятає про неї.
Я відчув якось особливо співчуття до Олексія, і віп, мабуть, вибрав його з моїх очей, бо раптом тихо й довірливо запитав:
— А правда, що тепер так просто не поступають?
Я ни зміг витримати його погляду й відиіп ичі:
— Не знаю... Думаю, що неправда.
А сам і далі дивився вбік, і в моїй голові вертілося дивне колесо, схоже на поламану карусель з різнокольоровими вогнями: Правда. Неправда. Правда. Неправда. “Неправда”, — раптом подумки вигукнув я.
Обличчя Олексія засвітилося надією.
— Я теж так думаю. Поступлю. Цього року поступлю. — Він підвівся. — Ну, піду... Там деякі дівчата непритомніють... Бувайте.
— Бажаю тобі удачі. Ну, ну, не соромся, посилай к чорту.
Олексій щось прошелестів сухими губами й пішов, широко розкидаючи ноги. Мені він здався зібраним з металевого конструктора. А потім майнула думка, чи щиро я бажаю йому поступити до інституту? Адже він — Едиків конкурент. Але чому не щиро? Місць там багато.
Місць там багато. На кожне — дванадцять чоловік.
Час плинув повільно. Край, крап, крап — як рідина з крапельниці. Або як кров з погано забинтованої рани. Розгорнув Маркеса — не читалося, гортав газети, спочатку прибіг спортивіні новини, далі — політичну інформацію, потроху забувся, занурився в складну міжнародну статтю, заплутався, задумався. Здавалося, нащо мені всі оті новини, Сальвадори і Фолклендські острови, Ірани і Іраки? Газети виходять сотні років, події міняються ка-лейдоскопічно, тільки найбільші відіб'ються одним рядком в історії, ще й той рядок мінятиметься кілька разів, й що воно дало всім отим людям, які, сидячи в Києві або Софії, переживали за ніколи не бачених ними бурів, гарібальдійців чи боліварців. Але так вже влаштований сіііт, так щеплені всі ми між собою, що нас тривожать долі подібних нам двоногих істот на далеких і близьких континентах. Світ з його дипломатичними хитрощами, ракетами, золотими копальнями Намібії і полпотівськими бандами давно втягнув мене в свою круговерть, і я вже й загину в ній, як муха у молочній лійці. І ось зараз я сам веду дипломатичні перемови з іранцями та іракцями, які, мовоіі на догоду дідькові, знищують одні одних, влаштовую протиповітряні оборони остронів, і розглядаю в трофейний бінокль з гори, з бананової гущавини колону окупаційних машин на вузькій дорозі. Непрохані чи прохані зграєю змовників, що видають себе за конституційний, народний уряд, втелющилися па чужу землю і гвалтують її колесами танків. “По окупантах— вогонь!”
А тим часом я не забуваю, що діється зараз отам, за обкладеними білою плиткою стінами.
Маленький розчерк на аркушику з написом “Екзаменаційний листок” зараз мені важливіший, ніж доля того далекого острова і усіх нафтових запасів Ірану та Іраку разом узятих. Горять мільйоннотонні сховища, а ще дужче горить моє серце. Якийсь час я кручуся довкола лавиці, виходжу на вулицю й вертаюся назад. Мабуть, треба було мені кудись поїхати й вернутися сюди години чоре:і півтори. Але тепер — пізно. Центральною алеєю груикамп й поодинці проходять студенти. Групами — то, мабуть, старшокурсники — їдуть на практику або приїхали з практики; вони й виглядом відрізняються од абітурієнтів, розмовляють впевнено, вимахують руками, сміються.
Врешті моє око помічає на сходах знайому високу постать з білявими кучерями. Тенькає серце. Едик іде не швидко й не повільно, і по його обличчю не можна нічого відгадати. По Едикових губах блукав незрозуміла усмішка. Я пориваюся поглядом уперед, в моїх очах стоїть німе запитання, й він піднімає до рівня свого обличчя ліву руку й показує чотири пальці.
Четвірка.
— Що ж, не погано, — кажу.— Я сподівався гіршого.
Мені гірчить па душі. Од власного удаваного оптимізму, від брехні. Я сподівався на п'ятірку. Втрачено один бал!
Я не запитую Едика, чого він не знав, сподіваюся, розповість про те пізніше. Хоч, зрештою, яке це має значення?
Втомлені, чвалаємо до зупинки тролейбуса. В номері Едик просто в черевиках падає на ліжко й лежить, заклавши руки за голову. Це його улюблена поза. Він мовчить, а я мовби почуваюся в чомусь винуватим. Приношу з кулінарії смажених шніцелів, сирників, їмо їх уже холодними. І холодно в мене на душі. Я запиваю сирникн молоком, Едик молочних страв не любить. Потому Едик засипає, я теж лягаю на ліжко, розкриваю Маркеса, але прочитую тільки одну сторінку. В ліжку м'яко та гарно, сон зборює мене за кілька хвилин — далася безсонна піч.
Прокидаюся від телефонної тріскотняви. Дзвонить Аркадій Васильович.
— Ну як? Як настрій? Нічого, нічого. Йдемо вгору. Набирайтесь терпіння. Дорога довга. Пройшли підгір'я. І непогано пройшли. Чималенько альпіністів вернулося. Зрізалося і відстало чимало.
— Але є такі, що попереду,— обережно кажу я.
— Є. Не дуже багато. — Й раптом його голос міняється. — Та ви що, справді, розкисли? То я зараз прийду.
— Ні, ні, — поспішливо белькочу я. Мені зараз пе хочеться, щоб приїздив навіть Аркадій Васильович з його доброю усмішкою і спокійними глибокими очима. — Починаємо готуватися до наступного переходу.
— Готуйтеся. Прогляньте шанцевий інструмент. Той, який ми вам залишили.
— Дякую.
Мені иеприєм'на ця розмова змовників. Але я повинен бути тільки вдячний за неї. Безмежно вдячний.
Проте Едик сьогодні не має на задачі сили. Може, й правильно, я сам у день здачі екзамену не робив нічого. Нехай дивиться телевізор, відпочиває. А я прогуляюся до телефонної станції.
Цього разу мені довелося довгенько чекати в черзі. До того ж не додивився й першою поставив ювілейну монету, автомат проковтнув її, гавкнув і знову загудів. Потім не набирався помер. Нарешті пролунали довгі гудки. Вони здалися мені чимось схожими на вітальні гудки пароплава.
Наш червоний телефон дзеленчав, луна гасала по квартирі в пошуках своєї хазяйки й не знаходила її. У розпачі билася в шибки, в двері, мені стало її шкода, і я поклав трубку на важіль. Якби таке сталося колись, я дзвонив би знайомим, сусідам, переполохав би всіх, і зрештою... виставив би в смішному світі себе та Любу. Разів зо два таке й траплялося, і Люба круто відчитувала мене. Мені прикро, що її немає вдома, але я вже не думаю про те, що з нею сталося нещастя. Завтра вранці вона подзвонить сама. А я дзвонити більше не буду.