Знову Маріїне запитаня било мене навідліг. Знову я страждав.
— Це не од нас залежить. Не од досвіду. Не од знання. Це залежить од чогось... Хтозна од чого.
Я не бачив, що наші чарки порожні, й Марія сама налила їх.
— А я вийшла б за тебе. Ти не лякайся, — засміялася вона. — Що, на мені не одружився б?
Таких піруетів від Марії я не сподівався.
— А чому за мене, Маріє?
— Ну, ти... якийсь домашній. Створений для сім'ї.
— Та це ж найбільша образа для чоловіка.
— Чому ж? Поживши отак, як я чи Інка... Ну, Інка, може, трохи не так... Поживши отак, починаєш розуміти, що таке справжній чоловік у сім'ї. Навіть не такі, як я, розуміють. А ті, у яких коханці розписані на всі дні тижня... Коханців — хоч під рубель, а одного, справжнього, доброго, немає. Той п'яниця, той жмикрут, той домашній тиран... Ми, такі, як я, бачимо їх наскрізь. А роки летять. І брови линяють... І навіть очі самі починають плакати ночами. Та й коханці трапляються все гірші й гірші.— В її очах і справді стояли хисткі тіпі, які бувають в самотніх жінок.
Марія принесла картоплю та індичку. Я почав різати індичку, і в цей час у коридорі пролупали два дзвінки. Короткі, бадьорі, вимогливі.
— Іпка, — сказала Марія, і пішла відчиняти дворі. В коридорі почувся жіночий щебет, й до кімнати влетіла Інна. Я мимоволі примружився. Якщо Марія була вербичкою або берізкою, то Інна — вишенькою. Вишенькою, обпаленою багрянцем осені, але яка ще не втратила жодного листочка, тільки деякі прихопилися червінню і мовби побронзовіли. Вона, ця вишенька, й далі триматиметься, може, аж до самих морозів, і облетить за один день. І невідомо, коли вона гарніша: в цвітінні, у червоних кетягах ягід чи зараз. Звичайно, так розмірковуємо ми, літні дядьки, піддіди, бо й самі не можемо позбутися думки, що цвіт давно облетів і ягідки всі обірвані.
Але Інна була така ж струнка, як і колись, і такі ж розлетисті у неї брови, і коротка зачіска, хоч і не хлопчача, а така, яку носять сучасні модні молоді жінки та дівчата. Інколи в потилицю й не розбереш, хто це, хлопець чи дівчина. І дві ямочки на щоках, і яскраві (ну, це вже від фарби) губи, й південна морська засмага. Вона була одягнена в білий брючний костюм і білі черевики, в руці тримала елегантну сумочку.
— Добрий день, Вікторе... Вікторе...
— Івановичу, — підказав я.
— Вікторе Івановичу. Так хто ви тепер — лауреат, заслужений, депутат? Марія казала — директор лікарні і в якихось званнях.
— Усе так, але мікро...— сказав я. Інка засміялася.
— А я вас пам'ятаю. Були такі соромливі і все намагалися читати вірші. Єсеніна і цього, як його... Олеся.
— Я читав вам вірші? Де і коли?
— На кукурудзі. Рятували нас од собак. Ви читали вірші, а я ховалася за вас і все думала: ось зараз вискочить собацюра... Добре, як хапоне його, а не мене.
Тепер засміялися ми обоє.
— Не торохти, — майже по-материнськи насварила Інну Марія. — Сідай до столу. Якраз встигла на індичку. Налий їй, Вікторе.
— Штрафну. Я п'ю тільки штрафну, — заявила Інна.
— А може, ми вас і не збираємося штрафувати.
— Тоді я вчиню самосуд.
Я налив у більшу чарку. Але вона надпила півчарки.
— Я люблю шампанське. Од нього хоч голова крутиться. Ненадовго, але крутиться. В світі — все ненадовго. А так гарно, коли крутиться.
Я слухав Інну і намагався відгадати, що їх пов'язує з Марією. Такі різні, такі не схожі одна на одну.
Далі Інна почала пояснювати, чого запізнилася, їздила по гриби, але щось зіпсувалося в моторі машини, і вони стояли, аж поки якийсь шофер не зглянувся та не покрутив щось, і вони поїхали далі. Й грибів у лісі ще немає, назбирали жменю лисичок, але ліс гарний, далі він вже буде сумний, перехилиться в осінь. Вона розповідала мені одному, бо Марія пішла на кухню.
— З ким жо ви їздили? — буцім знічев'я поцікавився я. — З чоловіком?
— У мене немає чоловіка.
— Тоді, мабуть, з якимось академіком. Всі вони не розбираються в машинах.
— Пхе, академік, — засміялася Інна. І хтозна, чого було більше в цьому сміхові — відрази, жіночого лукавства чи справжньої щирої веселості. — В мене вистачає аспірантів і молодих кандидатів. Усі вони хочуть захищатися, отримати старших наукових... “Інно Петрівно, Іпно Петрівно”.
Я не міг зрозуміти, жартує вона чи каже правду. Якщо не жартує, то її цинізм сягнув вищої поділки. Але однак і він... був якийсь вабливий. І я навмисне впав у грайливий тон.
— Інно Петрівно, Інно Петрівно, серце моє б'ється нерівно...
— О! — вигнула дугою брову Інна. — Зараз придумали?
— Зараз, — збрехав я.
— Не вірю, — труснула вона головою. — Ваше серце б'ється рівно й ритмічно, бо легені качають провінційне повітря, і шлунок переварює свіжу здорову їжу, і нерви у вас, як дроти...
— У провінції трапляються такі ж кретини начальники, що псують нерви, і так само вмирають люди, і навіть по гриби нам ніколи та й ні з ким їздити, бо... немає таких жіночок, як у столицях, — раптом обізлився я.
— Яких? — змружила брови Інна.
— Ну... таких, — не знайшовся я.
— Спасенна провінція, — відпровадила вона в рот шматочок запеченої в олії картоплини. — Там так гарно. Зато і в нас є свої переваги.
— Які?
— Ну, в нас немає самовдоволених буркотунів, які читають нотації жіночкам, а самі тихцем грішать, як Казанови.
— Авжеж. — І в цю мить я побачив по її очах, що вона не сердиться й підштрикує мене зовсім незлобиво. І вона зрозуміла, що я про все здогадався, й ця мить замкнула якось невидиме кілечко, якесь маленьке коло, в якому ми опинилися вдвох. Проте ми обоє не показували цього, надто при Марії, хоч і вона, повернувшись, зрозуміла, що за її відсутності тут щось змінилося, тільки не могла здогадатися, що.
Всі шпетять провінцію, надто міські дамочки на базарі, а самі викохують на її плодах такі апетитні форми й такі рожеві щічки... От коли б їх під ті ширити... Вони просто не розуміють...
— Треба частіше читати їм лекції.
— Лекції не допоможуть.
— Що ж тоді? Самозаглиблюватись вони не вміють теж.
— А що може дати самозаглиблення?
— Як то? “Пізнай самого себе”. А пізнавши...
— Сократівська нісенітниця.
— О, ви вже й Сократа повалили.
— Не я. Ще Гете казав, що заглядання у власний пуп — пуста трата часу. Треба працювати і вдосконалюватись у труді.
Звичайно, Гете таких дурниць не казав, але яке це маэ значення? За щось він до Сократа чіплявся. Може, за те, що той був такий великий? І ні від кого не залежний?
— А хіба ті капоспі міські жіночки не працюють?
— По-перше, працюють ие всі, а по-друге, значно легше.
— Хіба це правда?
Звичайно, це не була правда, але я іто збираися здаватися; ми переглянулися, і я засміявся роззброюючись.
Марія знову пішла, а ми сиділи й мовчали. Але це нпе була мовчанка ніяковості, скованості, а якась інша — симпатії та довіри, а також споглядання чогось у минулому. Ліва Іннина рука лежала дужо близько від моєї, і мені страшенно захотілося доторкнутися до неї, мабуть, якимось чипом Іцна відчула те, її рука легенько здригнулася, а далі Інпа забрала її. Ііша зі смаком їла картоплю, їла індичку, пила сухо вино. Потім поклала ніж і виделку й відкинулася на спинку стільця. Вона дивилася повз мене у вікно, на золоті бані Лаври, на зелепе шумовиння довкола неї.
— Ви з тих людей, біля яких можна мовчати, — сказала вона.
— Дрімати після обіду?
— Я не то мала на увазі. З вами — затишно.
— Для чоловіка це не комплімент.
— А я й не казала комплімента. Просто таких людей не дужо багато. Хоч здебільшого і вони видають себе зй інших. А навіщо?
— А навіщо? — погодився я.— Щось подібне казала мені й Марія. Мабуть, я випромінюю якісь флюіди або Просто нагадую домашнього кота. Проте ви обидві трохи помиляєтесь. Я — непосидючий. Я — нервовий. Буває, спалахую. Ще й як. Кричу. Навіть втрачаю над собою контроль.
— І все одно — то не ваша стихія. То — тимчасове. Від нашого нервового віку. А я кажу про вашу вдачу.
Марія принесла якісь пундики. Ми їли їх і занивали кавою. Ііша випила тільки каву, пундиків не їла.