— Переїхали.
— Витурили нас звідти, — уточнив я.
— І в якому номері живете? — допитувалася Елла. — Ми тут з самого початку. Обридло — страх.
— Там ще гірше, — сказав я. — Швендяють іноземці. В ресторан не пускають. І дуже дорого.
Едик та Елла заговорили про екзамени. В Елли — п'ятірка і четвірка, на факультет, куди вона поступає, складати математику не потрібно. Отже, поки що у ніх з Едиком приблизно рівні шанси.
— Кажуть, що в медичному інституті ведучим предметом вважають хімію? — чи то запитала, чи ствердила Галина Михайлівна.
— Мамо! — докірливо вигукнула Елла. Вона вважала, що мати повелася нетактовно, адже якщо хтось набере рівну з Еллою кількість балів, то Елла матиме перед ним перевагу.
Обід тягнувся довго, втомлено й нудно. Ми всі вже добряче потомилися. Говорили про тутешні, київські, ціни, про готельні порядки, про абітурієнтські справи. Оте непорозуміння з провідним предметом було поміж Еллою та її матір'ю єдиним. Я помітив, що вони дивно гармоніювали між собою, вони мовби доповнювали одна одну — в розмовах, смаках, звичках. Вони навіть посміхалися однаково — широко — очима, і ледь-ледь — вустами.
Відтоді я щодня бачив їх, вони ходили, обнявшись, як дві подружки, й, очевидно, були двома подружками. Я по заздрив Галині Михайлівні — надто вже безколірна, надто малоприваблива була з вигляду її дочка, але кожного разу, коли я дивився на них, мені тепліло в грудях. Зі мною вони віталися і розмовляли ввічливо, приязно, привітно.
Після обіду ми відпочивали, Едик — на ліжку, я — в кріслі. Я просто не звик відпочивати вдень лежачи. На ліжку я можу заснути й тоді не спатиму всю піч. Сама по собі зав'язалася розмова про майбутній твір з української літератури. Колись ми всі складали два екзамени — з української і з російської літератур. Тепер — на вибір. Виходить можна й не знати рідної мови. Кому це потрібно? Що за цим стоїть? Не знаю.
— Я писатиму на вільну тему, — сказав Едик.
— Краще писати про щось конкретне. Якщо, звичайно, знаєш матеріал. А ти знаєш. Прочитав усю класику, яка по програмі, й просто багато читав. Нащо тобі вільна тема? Там можна розтектися мислію по дереву. До речі, само по мислію, а мисію. Я нещодавно читав у якогось вченого, що мислію — помилка. Та й як можна розтектися мислю по дереву? А мисія — це вивірка, білка, яка літає по гілках дерева. Отак і ти розлетишся. Пурх туди, пурх сюди.
— На вільну тему, якщо правильно написати... Тобто ідейно... Ну, густо ідейно, то вони побояться чіплятися.
—Ідейно, ідейно...— мимрю я. — Ідея сама повипііа текти з серця й диктувати слова. Ідея, вона... Вона здобільшого ходила у порваних штанях. Принаймні з них починалася. А твої джинси коштують сто двадцять. Зароби на них сам.
— Е, батьку, старорежимні в тебе думки. Китайські.
— Мабуть, я не так висловився. Визнаю. — Я витер піт на обличчі. — Душно, одчини й другу половинку вікна.
В кімнаті справді стояла задуха. Пряжило сонце. Пронизувало промінням кімнатку, а зашторити вікно не можна — задуха ще більша. Мабуть, ліпше вийти до каналу та посидіти на лавочці.
— Серед вільних тем обов'язково буде щось або про Батьківщину, або про Перемогу, або про працю, — розмірковує Едик. — Треба зробити один зачин і завчити його. Щоб підійшов до будь-якої теми. Щось таке: “Прапори епохи майорять над нашими головами...”
— “Прапори епохи” — погано.
— Ну, знаєш...
— Висміяв уже таке в п'єсі Корнійчук — “барабани епохи”.
— Ну, тоді так: “Як сяйно зорі, що опромінюв своїм промінням планету...”.
“Здорово, шибеник, в'яже, я так но зумів би. Хоч не вео в тім в'язаппі й до ладу”. І вголос:
— “Опромінює планету” — не годиться. Та ще й “опромінює променями”.
— Та це ж я так, для прикладу, — ображається Едик. — Спочатку треба скласти, а тоді відредагувати, шліфувати. А найкраще — дістати якийсь журнал або стару газету, святковий помер. Там є отакі статті.
Признатися, я таких статей не читаю. І шукати журнали та газети, в яких вони надруковані, не збираюся.
Я встаю з крісла, одягаю піджак.
— Відпочивай, — кажу, — а я піду прогуляюся.
— Тату, — зупиняє мене Едик. — Треба було б подзвонити...
— Кому? — дивуюся я.
— Мамі... і всім іншим... Тим дядькам, які приходили... Ми ж поміняли готель. Квіти, якщо їх по політати...
— Мамі подзвоню увечері. А дядьки... Якщо їм потрібно, знайдуть нас самі.
На вулиці пряжить сонце, і в моїй душі теж, як у порожній пустелі. Вітер і сухий пісок, і навіть немає марева.
Увечері я дзвоню з номера додому. Навдивовижу Люба бере трубку.
— Ми поміняли готель, — кажу я. — Запиши номер телефону. Записала? З тобою хоче говорити Едик, — і передав йому трубку.
— Здрастуй, мам...— Едик розгубився. — У нас все гаразд. Дві четвірки й п'ятірка. Але це добре, я знаю по групі... Батько мене годує... Через два дні українська письмова. Так, так! О'кей!
Тепер у нас одна кімната, винести матрац нікуди. Я лягаю на лівий бік, обличчям до стінки, міцно стискую зуби. Десь я читав: якщо міцно стиснути зуби, а ще краще — затиснути зубами сірник — не будеш хропіти.
Обійдемось без сірника. А якщо й захроплю — невелика біда.
День тринадцятий
Снідати пішли в ресторан. З'їли по яєчні, по порції налисників і випили по каві. Налисники були смачні, виявляється, й на терені громадського харчування можна спекти не гірші, ніж удома, млинці та загорнути в них сир.
По сніданкові Едик виписує з книжечок — я навіть не знав, що він їх узяв з собою, — віршовані цитати.
— Треба з якогось такого поета... маловідомого, але хорошого: щоб здивувати їх.
“Якби я був деканом, — зненацька подумалось, — і знав оцього хлопця отак, як знаю зараз, зроду не прийняв би його до вузу”. Я злякався власної думки. Деканом... Легко сказати... Але я не декан, а батько. Крім того, він поступає не на філологію, а на медицину, — спробував підкорегувати себе, але одразу ж збився з орієнтиру, інша думка заступила цю. Філологія мав справу з душами мертвими, примарними, вигаданими, ними можна крутити, як циган сонцем. А медицина... Там — жива людина... Жива людина на лікарняному ліжку. Ні, у філології також не мертві душі. Там — учні. Діти. Я притьма втік від цих думок:
— Треба повторити те, що ви вчили за програмою.
Едик посміхається. Я не розберу, посміхається схвально чи іронічно. Його посмішка мені не подобається все дужче й дужче. Якась вона... неначе наклеєна на губи. Неначе він знає щось таке, чого не знаю я.
Едик записував і півголосом бубонів якісь вірші. Я прибрав у номері й рішуче виклав на стіл підручники та хрестоматії. Едик невдоволепо відсунув убік збірники. До кімнати несміливо почали заходити гості. Прийшов Чіпка і похмуро став біля порога, пришили покалічений Андрій Волик та Маланка з вузликом у руці, брати Бесараби сіли просто на підлогу й почали карбувати людські кривди, всі вони не знали, чиї гості — мої чи Едикові, — й трималися дещо насторожено, скуто. Неначе не туди потрапили, неначе не було їм тут місця. Але потроху обсвійчилися, розговорилися, адже були знайомі між собою — жили на одній книжковій площі — і вже не дивувалися, коли Гудзя порівнювали з Чіпкою, а Гафійку з Нимидорою.
Годині о шостій пролупав телефонний дзвінок. Я не помилився: Аркадій Васильович сам розшукав нас.
— Так чого це ви законспірувалися? — м'яко картав мене. — Я ледве вас знайшов. Обдзвонив усі готелі...
Мені стало соромно, що завдав стільки клопотів цьому хорошому чоловікові.
— Поки переїхали... Збирався подзвонити...
— Що робите? Як настрій?
Про настрій Роговий запитує кожного разу, мабуть, вважає, що в такий спосіб додає оптимізму.
— Штурмуємо. Гриземо.
— Щось у вас голос не штурмовий. Чи заштурмувалися? То ходіть розвійтеся. Я ось теж кінчаю роботу. Я хвилину вагався.
— А де на вас чекати?
— Де? Ну, скажімо, біля пам'ятника Пушкіну. Підїхати на метро вам зручно?
— Зручно.
Я прогулювався попід білими березами, що крилом огорнули пам'ятник великому поетові. Мугикав якісь рядки — здається, з Пушкіна, й поглядав у бік інституту. Голосу в мепо немає, і я мугичу тільки тоді, коли мене ніхто не чує. Тротуаром поспішали перехожі, здебільшого студенти — в цьому кутку Києва чимало інститутів та технікумів. Раптом я побачив важку постать. Заклавши за спину обидві руки, зсутуливши плечі, асфальтовим хідником важко ступав ректор інституту Черкаський. Кроків за двадцять позаду йшов Роговий. Очевидно, він побачив Черкаського. Я повернувся спиною до тротуару. Я не хотів зустрічатися з Черкаським. І вже зовсім потерпав, аби він не побачив мене з Роговим. Хііилип п'ять споглядав струпні берізки, а коли оглянувся, Черкаського вже не було. Біля пам'ятника неквапливо роззирався Роговий.