Я вже перекинув його, та рантом щось майнуло перед моїми очима. Й щось сторожко напружилося в мені, так буває, коли за вікном трамвая чи автобуса промайне знайоме обличчя, промайне й зникне, а в пам'яті щось затримається, і не можна з певністю сказати, знаєш ти того чоловіка чи обізнався. Я зіюву відкрив фото. Волика група курортників біля клумби-фонтана — стояв на одній нозі камінний лелека, в нього з дзьоба текла вода, а довкола росли кактуси та якісь квіти. Курортників багато: дна ряди сиділо й три стояло. Очевидно, це було звичне місце для фотографувань, інакше де б вони взяли підставки-лавочки. На другій лавочці в центрі сиділа Люба, а біля неї сидів... Аркадій Васильович. Я відчув, як у мене мовби задерев'яніло серце, а потім там щось розірвалося, й утворилася порожнеча, в яку падало щось крихке й холодне. Я не міг опам'ятатися, не міг нічого втямити, щось у мені зробило все це за мене: припущення, обрахунки, висновки. А вжо в наступну мить я збагнув усе чітко, послідовно й страшно. Здавалося, нічого особливого не сталося — звичайно курортне фото, мало туди з'їжджасться людей, мало хто й біля кого сів чи став на фотографувапня. Курорт наш, медичних працівників, Люба і Роговий брали путівки кожне окремо. Але ж Люба мені не сказала, що познайомилася з Аркадієм Васильовичем на курорті, вона вигадала, буцім познайомилася з ним у своєї подруги, що Роговий — двоюрідний брат тієї подруги. Несосвітенна дурниця, в яку я повірив. І жодного подібного фото у нас вдома немає. Я пам'ятаю всі Любині фотографії. Та й — світку: оце б Роговії ії клопотався за сина подруги двоюрідної сестри!
Я стиснув кулаки. Нехай будуть прокляті всі курорти і... всі жінки. Ядуча злість, пекучі сльози душили мене. Мені було так гірко, так образливо, що я аж застогнав. Образливо, що зраджений, обдурений, що сиджу ось у цій кімнаті й чекаю, поки Аркадій Васильович засмажить мені в утіху біфштекс. Це було значно гірше, ніж Любине захоплення патлачем-маестро. Там вона сплутала мистецтво з його недолугим жерцем, там я міг боротися, па щось сподіватися, намагатися щось пояснити собі. А тут?
І що ж мені робити тепер? Побігти па кухню, вхопити кухошюго ножа й вгородити йому в спину! Але на таке я не здатний. Та він і не винуватий. Не вдівець і не одружений... А тут підвернулася курортна дамочка. Він ще й так... сумлінно сплачує свій борг. Мене знову затіпало й затрусило. Але думка вже працювала чітко. Я мушу втекти, поки сюди не вернувся Роговий. Я не зможу дивитися йому в очі, не зможу з цим розмовляти. На акторство в цей момент я не гожий. Розіграється сцена, в якій, можливо, ще й виглядатиму жалюгідно. А як що я можу виглядати?
Я схопив зі спинки крісла піджак та галстук. Добре, що не роззувся. Ступаючи, як злодій, на носки черевиків, вийшов у коридор. З кухні мене не видно, там щось шкварчало, з дверей тяглися сизі пасма диму. “А що, як зараз вигляне?” Замок на дверях був простий, проте, коли я відводив заскочку, віп клацнув. Хряпнув дверима й помчав по сходах. Мені здалося, що в той момент, коли я зачиняв двері, хтось здивовано вигукнув позаду. Я не знав, чи правильно зробив, залишивши на столі розкритий альбом. Мабуть, правильно, адже я не зможу розмовляти з Роговим навіть по телефону.
Я не знав, куди йду. Невідь як опинився в парку над Дніпром. Я хилитався, як п'яний. Мені страшенно боліло в грудях. В голові товклися думки, неначе оскаженілі коні. Тріскалися попруги, рвалося повіддя. Воно було мотузяне. Я то завдавав Любі катівницьких мук — знищував її найвитонченішим способом, то волав до неї, до її совісті, її проклятої совісті, то... сповідався перед дітьми, хотів, щоб вони пожаліли мене. А хто з них може мсие зрозуміти, хто пожаліє? Вовка, Едик? Вовка, можливо, й пожалів би... Я метав блискавиці, а вони поверталися назад і палили моє серце.
Е ні, що все — помста, жалощі? Нічого цього не буде, я і далі носитиму в душі оскаргу та біль... Можливо, довго? Я розжалобився, а потім таки взяв себе в руки: я — лікар, а хто ж іще мусить подавати приклад іншим на цій грішній землі? Вже попідводилися з лав останні парочки, вже міліціонер підозріло поглядав на мене, вже мигнули й погасли ліхтарі, залишилися тільки “діжурні”, такі ж одинокі, як і я. Їм горіти всю ніч. А я десь під дванадцяту вернувся в готель, не вмикаючи світла, роздягнувся і впав у ліжко. Я не здивувався, якби зараз почув від Едика: “Що, загуляв, пахан, а ще козирував на мене”. Але Едик нічого не сказав, тільки плямкнув губами й натягнув на голову ковдру. Він завжди спить так — натягнувши ковдру на голову.
День чотирнадцятий
Наступного ранку я прокинувся з важкою головою. Я погано спав — не міг заснути ще й тому, що надто дзвеніло у вухах, то вже не був тонкий мелодійний дзвін, то гули розбиті дзвони, гули на пожежу, на ґвалт, на нещастя. Але яке ще нещастя можна мені провіщати? Мені пе хотілося вставати, розмовляти з Едиком, готуватися з ним до екзаменів. Ми читатимемо вірші про високу та щиру любов, про офіру, а я приколихуватиму, неначе хвору дитину, свій розпач і думатиму ту саму думу.
Я сказав Едику, що маю завершити одну лікарняну справу, й пішов. Я тинявся вулицями, я зайшов до музею, але не міг довго затриматися в жодному залі. Все мені було нецікавим, все видавалося неправдивим. І всюди — кохання, кохання, кохання. Наївне, щире, досвідчене, ліниве, таке, що спонукає на подвиги, на жертви, кохання біляве, чорняве, руде — будь ти прокляте! Неначе немає на світі нічого іншого, неначе воно — руде, біле, чорне — не закінчується однаково. Обквецяли ним все — роботу, боротьбу, подвиги, об'єлеїли, обшептали. Якщо любов — дозволено все. Вкрасти, вбити, зрадити, бо то — в ім'я любові! Вона велика, вона свята, в її ім'я можна пожертвувати всім. Гой, станьте вбік, ви, дрібні, куці, нікчемні,— йде кохання. Чоловік убив! Він не винуватий, він покохав. В кіно, в книжках, по радіо — скрізь вона. Кохайтеся, кохайтеся, кохайтеся. Світ ошаленів і рекламує тільки кохання. Як зубну пасту, як цукерки, як модні джинси. Колись жили в ім'я що чогось — самого життя, поступу, дітей. Колись кохання ховали, колись це була таємниця за сімома печатками, а тепер ось воно, дивіться, підглядайте, молоді люди, видивляйтеся із схрону, в щілини, як треба кохатися по справжньому. Надто роздратувала мене одна картина: стоять на якійсь незрозумілій тверді хлопець та дівчина, закохано дивляться одне одному в очі й тримають на своїх руках земну кулю. Ох, яка тонка думка: любов тримає планету! Бачите, яка вона всесильна. Бачите, які вони могутні, боги, та й годі. Боги! А що б з вами було, якби... пу якби вона хоч трохи пригальмувала свої оберти навколо осі? (Кажуть, вона ледь-ледь, на один мікрон пригальмовує, й тоді клімат значною мірою міняється). Або на Сопці побільшали плями чи зпикли зовсім? Всесильні! Катаєтеся на ній, як діти на каруселі, вчепилися в її золений кожух, ще й виїдаєте його до сірих дірок. Найкраща логепда, яку ви придумали, — про Ікара. Полетів — і булькнув. Всесильні! Вклоніться їй і подумайте, як її зберегти, як її не понищити. Ви нічого цього пе творили й не дали світові нічого, ви тільки перебовтуєте та переліплєте її нічний заміс, і берете, берете, берете та самовихпаляєтеся.
“Ви, ви... — раптом спалахує в мені. — А сам? Чим ти кращій за цих, нещасний егоїсте?.. Ні, я не егоїст. Я — для людой. Для них, для їхнього здоров'я”.
Хо-хо, для людей... А не для себе? Хіба ти вколював не для себе? Все — для себе. Ну, ще для сім'ї. Бо вона — твоя. Хотів, щоб любила дружина, щоб слухалися діти, щоб були тиша та спокій. Хіба це не для себе? Й навіть із сином... Оце зараз. Хіба оце все— Роговий, Онищенко, Рая — не для себе? Щоб не гризла Люба, щоб не муляв удома очі син. Спровадити в інститут і — спокій та тиша. От і маєш... спокій. Маєш Аркадія Васильовича.