...Густа прохолода осокорів біля довженківського саду, гарячий асфальт тротуару, широкі алеї інститутського палісадника. На алеях, на майданчику біля сходів юрмилися вступники.
Я побіг по сходах угору.
І враз почув над головою:
— Тату!
Переді мною стояв Едик. Він посміхався й тримав біля плеча руку зі складеними докупи пальцями, неначе хотів ними приклацнути. Едик ступив на дві сходинки вниз.
— Тату, все о'кей! Тільки що мені сказав Євген Сидорович. Вже відбулося засідання комісії. З біології — п'ятірка.
Едик і далі посміхався й дивився на мене великими блакитними очима. В тих очах переливалися умиротворення та радість. Едик великодушно прощав мені мої промашки та гріхи.
Я нахилив голову й ступив уперед. Але я ступав уже тільки по інерції. На верхній сходинці зупинився. На мить заплющив очі, а коли розплющив їх, побачив усе ясно, жорстоко й реально. Навіть мій біль був іншим. Це був біль сорому й безнадії. Ну що я їм скажу? Що мені допомагав Аркадій Васильович, що він переспав з моєю дружиною, але я цього не знав... Мене приймуть за божевільного, мені ніхто не повірить, а якщо й повірять, то хто скасує власні рішення і власні постанови! Цілковите безглуздя. Як говорять гравці: гру зроблено. Все інше лишилося для нічних аналізів. А зараз я більше не можу про це думати.
Ще з півгодини бездумно блукаю в парку. А тоді заходжу до гастроному, купую пляшку коньяку. Марочного, найдорожчого — “Двин”. Гроші в мене є, гроші прислала Люба. Хвилину роздумую і купую ще одну пляшку. Я ніколи не пив з горя або з радості і не знаю, як то воно буває потому: легше чи важче. Однак, почуваю, пити сам не зможу. Я беру таксі і їду в клініку до Петра. По дорозі зупиняю таксі й купую в лотку, що стоїть просто на тротуарі, два кілограми яблук. Петра в кабінеті немає, проте кабінет не замкнений, я сідаю на стілець, на той самий стілець, на який сідають хворі, й чекаю його. Петро входить і потирав лисину.
— А, браконьєр, — каже він, і його широке, як днище и діжі, обличчя розпливається посмішкою.
Я мовчки ставлю на стіл одну, а потім другу пляшку коньяку. Петро витріщається на мене, в нього аж відвисає, як у віслюка, нижня губа. Він не може повірити, що я, лікар, прийшов до нього, лікаря, в кабінет і пропоную пити коньяк. Але він, звичайно, цього не каже. Ця велика вухата тварина (за наших студентських років “тварина” — була найвища похвала) дуже тонка й розумна за деяких ситуацій.
— Ти що, когось пограбував? А я думав, ти тільки браконьєр.— Він дивиться на годинник. — Ну, гаразд. Робота скінчилася... В нас є один чулан... Сховай поки що... А я покличу хлопців. До речі, як твої інститутські справи?
— О'кей! — кажу я.— Пройшов.
— І наша хрещениця теж пройшла, — посміхається Петро.
Він веде мене по коридору, далі ми повертаємо до великої кімнати, в якій тільки одне вікно й те чомусь угорі, Петро відчиняє ще одні двері, ліворуч, впускає мене до маленького чуланчика, в якому стоїть маленький столик, три стільці та завалений папками стелажик біля стіни. Він виходить і за кілька хвилин повертається з обома Миколами. Літній Микола несе ще один стілець, Зимовий Микола — чотири склянки. Я дістаю з портфеля коньяк і яблука.
— Нагода поважна, — каже Петро. Він неначе виправдовує мене перед Миколами. Вони посміхаються, — вони теж вибачають мені таку безтактність: чоловік трохи отетерів на радощах.
— Закуска тільки така, — показую на яблука.
— Нічого, — посміхається Зимовий Микола. — І не таке переживали.
Важка руда рідина тече в склянки. Ось вони вже повні. Проте ніхто не бере їх до рук, мабуть, чекають, коли візьме свою гість. Я простягаю руку, беру склянку й раптом ставлю її на стіл.
— Хлопці, — кажу. — Поки ми не випили... В мене є знімок одного хворого. Вожу з собою з першого дня, та все якось не випадало... Хотілося б порадитися з вами.
Всі троє трохи дивуються.
— Тягни, — каже Петро. Він перший бере до рук лискучий папір, повертає до світла. Примружує одне, потім друге око. — Типовий канцер, — каже він, але й далі розглядає знімок. — Щоправда, пляма ніби трохи димчата.
Знімок переходить до рук Зимового Миколи.
— І дуже темна. На канцер не схоже.
Літній Микола дивиться через його плече.
— Чому не схоже? Пляма — сіра.
— Темно-сіра, майже темна, — не згоджується Зимовий Микола. — Не зовсім гарний знімок. Ми робимо кращі. Ти , привозь його сюди. Я ковтаю тугий згусток слини.
— Він — тут.
Шестеро очей дивляться на мене. Всі досвідчені, я не можу нічого в них прочитати, та й знаю: що б не прочитав, воно мені тепер не допоможе.
Ми опинилися з різних боків невидимої, непроникної, куленепробивної стіни. Я — по цей бік, вони — по той. Ще вчора ми були разом, жартували, сміялися, ще вчора ми були однакові, а зараз — рішуче інші. Живе й неживе! Ні, не те. Але щось подібне. Вони намагаються прорватися крізь ту стіну, і намагаюся я, але всі ми розуміємо, що те — неможливо. Існують бар'єри, які людина не може подолати.
— Ну що ж... Якщо ти готовий, можемо зробити зараз, — каже Літній Микола.
Я підводжуся із стільця. Обидва Миколи підводяться слідом за мною.
Чомусь я сприймаю все зовсім не так, як тоді, коли заходжу ось в такі кабінети в білому халаті. Виявляється, на одні й ті ж предмети може дивитися з однієї оболонки двоє людей, і ці люди зовсім не схожі між собою. Й ніякі сили світу не можуть звести тих двох людей в одну людину.
А яка холодна пластмаса екрана. Я притулився до неї грудьми, підборіддя поклав у спеціальну ямочку, так, як мені наказав Зимовий Микола. Саме наказав. А чий це голос лунає з сусідньої кімнати? Його, Миколин? “Вдихнути. Затримати віддих. Дихати”. Все в наказовій формі. Ні, це якийсь чужий голос. А точніше, не чужий, а очужілий. Там, у тій кімнаті, за пультом Микола не має права на співчуття, бо тоді погано виконуватиме роботу. Має ч її не має? Не має? Має? А можи, все це мені просто здається? Миколин голос ні трішечки не помінявся?
“Вжж-ж, вжж-ж” — двічі вжикає біля моїх грудей невидима пилочка. І знову той самий незнайомий холодний голос: “Можна одягатися”. І — на терцію тепліше: “Посидь тут або погуляй надворі”.
Вони залишилися в рентгенкабінеті, а я вийшов на вулицю. Я ходив довкола будинку, ходив по лікарняному парку, де майже всі лавочки були вільні, але не міг сісти на жодну. Ходив і ходив і намагався не думати про рентгенкабінет, про майбутню розмову. Я думав про свою лікарню (просто неймовірио, що можу думати зараз про таке: мене вразило обладнання рентгенкабінету, от би нам хоч половину того, що в там), про Марію, про Раю, про Інну, про Іпну я думав найбільше, я їй так і не подзвонив після того дня й тепер шкодував. Можливо, я вже їй і не подзвоню. Дуже можливо. Я бачив їх усіх неначе через густо сито, нереді мною висіло якесь запинало, крізь яке не могли пробитися чисті і ясні думки.
Перед порогом зупинився, зібрався на силі. Важко, але досить упевнено прочинив двері чуланчика. Петро та Миколи вже були там. Я поглянув на них, і щось затремтіло в моєму серці, гаряча хвиля заповнила його, аж я хапонуи ротом повітря.
— Що ж ти, охламоне, пас обманюєш? — сказав Петро. Його очі іскрили радістю.— В тебе ж нічого немає. Ось твій знімок.
І він поклав породі мною на стіл вологу плівку.
— Маленька, як горошина, плямочка, — сказав Зимовий Микола. — Вже майже розсмокталося. Ніякий це не канцер.
Я дивився на знімок, я, звичайно, вірив, хоч силою інерції що був десь там, у чорному темному тунелі, в циклофазотроні, і летів, як мезон. Потрібно ще якийсь час, щоб остаточно вийти з нього.
— Ну що ж, хлопці, — взяв у руки склянку Петро. — Пропоную випити за найщасливішу людину на землі. Все в нього, як він сам сказав — о'кей! Підозри не справдилися, син до інституту поступив, вдома на нього чекає не дочекається кохана дружина... Твоє здоров'я, Вікторе. Будьмо.
— Будьмо, — сказав я.
Ми випили.
А земля крутилася й далі, летіла, не відчуваючи моєї ваги,— мабуть, щасливі люди стають невагомі.