Із захопленням у полон Оцеоли війна не припинилася, хоча я вже більше не брав у ній участі. Вона не закінчилася і після його смерті, яка настала через кілька тижнів. Його не стратили за вироком військово-польового суду, бо він не був бунтівником і міг претендувати на право вважатися військовополоненим. Він помер від хвороби, що, як він сам знав, прирекла його на неминучу загибель. Можливо, полон пришвидшив його смерть. Його гордий дух був зломлений тривалим перебуванням у в’язниці, а разом із ним загинула і та благородна оболонка, в якій він жив.
Друзі й вороги стояли навколо нього в передсмертну годину, слухаючи його останні слова. І всі плакали. У цьому царстві смерті не було сухих очей. У багатьох солдатів котилися по щоках сльози, коли вони чули приглушений звук барабана – похоронний марш над могилою благородного Оцеоли.
Зрештою, не хтось інший, а веселий і життєрадісний капітан завоював серце моєї примхливої сестри. Спливло багато часу, перш ніж я розкрив їхній секрет. Він пролив світло на цілий лабіринт таємниць. Я так розсердився на них, що спершу навіть відмовився розділити з ними право володіння плантацією.
Але потім (після погроз Вірджинії, а не її повіреного в справах!) я все ж погодився. І тоді я одружився з Маюмі. Я зберіг за собою стару садибу, на місці якої збудував новий дім – гідну шкатулку для безцінної перлини.
У мене була ще одна плантація, що колись належала іспанцям – чудова ділянка землі на Тупело-Крік. Мені потрібен був туди управитель, або, радше, «чоловік і дружина з поступливим характером», на яких можна було б цілком покластися. Хто, як не Чорний Джек і Віола?
У моєму розпорядженні був ще один невеликий шматок землі. Він лежав на краю болота, і на ньому стояла рублена хижа, оточена крихітною ділянкою вирубаного лісу. Але уже він був зайнятий мешканцем, якого я ні за що на світі не виселив би звідти, хоча він і не платив мені орендної плати. Це був старий Гікмен, мисливець на алігаторів.
Ще один мисливець, Везерфорд, жив поблизу, на сусідній плантації. Та вони майже ніколи не розлучалися.
Свого часу обидва дуже постраждали від ведмежих пазурів, від щелеп і хвостів алігаторів, від індіанських томагавків. Коли вони сходилися удвох або збирали у своїх оселях друзів, то завжди оповідали про свої пригоди, особливо такі випадки, де їм тільки дивом вдавалося уникнути вірної смерті. І часто можна було чути, як вони говорили: «Найстрашніші випробування нам довелося перенести у клятому палаючому сосновому лісі, коли нас оточили десять тисяч червоношкірих!».
Та ми знаємо, вони благополучно виплуталися і з цієї біди та прожили ще довге життя, залюбки розповідаючи про свої пригоди і прикрашаючи їх найфантастичнішими вигадками.