Виявилося, що між суботою та вівторком тільки один суховантаж «Сатурн» швартувався в порту. Він стояв біля пристані рівно сімнадцять годин і вибув у Новоросійськ у вівторок на світанку. «Сатурн» був приписаний до місцевого порту. У відділі кадрів Каїров досить-таки легко розшукав фотографію, що збігалася з прикметами людини, яка приходила до Варвари.
Золотухін показав фотографію манікюрниці, й вона без вагань пізнала незнайомця.
Кнопка височіла над зеленим сукном столу, наче маленька горошинка. Каїров натис її. Двері відчинив співробітник. Мовчки зупинився біля порога, ждучи наказу.
— Приведіть заарештованого.
… Чоловік горбився. Й обличчя його було неголене. Він сів на запропонований стілець і, мружачись од яскравого електричного світла, дивився на зашторене вікно.
— Георгець Никодим Харитонович, — сказав Каїров.
Чоловік кивнув.
— Рік народження тисяча дев'ятсот перший.
Знову кивок.
— Уродженець міста Одеси.
— Так.
— Національність?
— Родичів не пам'ятаю. Вважаю себе росіянином.
— Запишемо: росіянин. Освіта?
— Самоосвіта. Юнга. Учень механіка. Після цього механік.
— Літературу любите?
Георгець відповів не дуже впевнено:
— Люблю.
— Книги яких авторів любите читати найбільше?
— Товаришів Пушкіна, Лермонтова…
— Що ж ви читали товариша Лермонтова?
Мовчанка.
— Забули?
— Так. У мене погана пам'ять на назви.
— У вашому віці!
— А що вік? Не вік людину робить старою, а життя.
— І все ж дивно, — заперечив Каїров. — Твердите, що шанувальник російських класиків, і не можете згадати жодної прочитаної вами книги.
— Про золоту рибку пам'ятаю… І ще «Бородіно»…
— Це вже краще. А скажіть, книги товариша Дюма ви любите?
— Не знаю.
— Дивна ви людина. Може, й роман «Граф Монте-Крісто» не читали?
— Не читав.
— Ви схибили. Я на вашому місці неодмінно б прочитав цю захоплюючу книгу, перш ніж передавати її манікюрниці Варварі.
— Я нікому нічого не передавав, — швидко відповів Георгець і насупився.
— Може, ви й з манікюрницею Варварою не знайомі?
— Не знайомий.
— Що ви робили в понеділок, у ніч з двадцять другого на двадцять третє листопада? — запитав Каїров. — Відповідайте швидко. Чи не пам'ятаєте?
— Не пам'ятаю, — кинув Георгець.
— Навіть малолітні злочинці брешуть спритніше.
— Двадцять другого ввечері я був на березі. Випив вина. Потім познайомився з жінкою і пішов до неї. З берега повернувся о другій годині ночі. Можете запитати у вахтового.
— Прізвище жінки й де вона мешкає?
— Я не питаю прізвищ у випадкових знайомих. А живе вона в залізничному місточку. Де точно, не пам'ятаю. Був напідпитку.
— Як звати жінку?
— Тоня.
— Георгець, ви знову брешете. Й знову це помітно. Я, зрозуміло, знаю, де ви були й що робили двадцять другого листопада. Та хочу допомогти вам. Мені здається, ви людина, яка заплуталась. Але ви не ворог. Нам відомо, що ви спекулюєте дріб'язком, іноді навіть контрабандними товарами. Вас давно варто заарештувати. Це допомогло б вам стати на чесний шлях. Однак історія, в яку вас заманили зараз, не кримінальний злочин. Вона має інше визначення — шпигунство на користь іноземної держави.
Георгець зблід як полотно.
— Ви недурна людина. Й знаєте, що шпигунство в нашій країні карається суворо. Якщо ви допоможете слідству, це буде взято до уваги при винесенні вироку.
— Що я повинен робити? — запитав Георгець.
— Розповісти, хто, де й коли передав вам книгу «Граф Монте-Крісто».
— У мене ніколи не було такої книги.
— Ви забули. — Каїров торкнувся кнопки дзвінка: — Вважаю, у вас буде час подумати. Ви згадаєте все. А завтра вранці ми зустрінемося знову. Розумної ночі, Георгець.
Конвоїр відвів механіка «Сатурна», й Каїров залишився сам.
Подзвонив Золотухін. Сказав, що Роза Карлівна благополучно прибула в свій дім. Кімната, яку раніше займав Мироненко, тепер здана молодятам. У них маленька дитина. Вона чимось хворіє. Весь час плаче. Роза Карлівна заходила до квартирантів. Очевидно, рекомендувала викликати лікаря. Тому що квартирантка тут же одяглась і вийшла. Роза Карлівна проводила її до хвіртки. Запевнила: «Гарний лікар. Старої школи. Пошліться на мене, й він прийде неодмінно».