— Це хитрощі, — погодився командир загону. — Гарні хитрощі. Але чому я вам повинен вірити?
Я поцікавився:
— Як же без віри?
— Питання доречне. — Він знову погодився. — Але, вірячи людям, ми повинні перевіряти. Інакше нас можуть обманювати. Хто вас послав?
— Товариш Каїров.
— Не знаю такого.
— Я вас також не знаю. Але ви червоний партизан. А я червоний розвідник. У мене завдання прибути в Туапсе сьогодні до заходу сонця. Якщо я не прибуду вчасно, можете мене розстріляти. Завтра мені в Туапсе робити нічого.
Завдав клопоту я партизанському командирові. Став ходити він по кімнаті. Чоботи на ньому м'які, дорогі. Кинджал у срібних піхвах. Зупинився. Нас розглядає. Каже:
— Ви мої гості. Я вам вірю. Я вас розумію… Наш кавказький звичай вимагає, щоб гості теж вірили хазяїну, теж його розуміли. Буду відвертий з вами, як з рідним батьком… Я пошлю людину в Новоросійськ. Нехай знайде там товариша Каїрова, нехай привезе для нас гарні новини.
— Коли він повернеться? — з надією запитав я.
— Швидко. Поскаче, як вітер, друже. Як вітер… Кращого коня дам. За два дні встигне.
Після цих слів у мене аж опустилися руки. Що робити? Як бути?
А командир загону сказав партизанові:
— Відведи гостей у сарай. Нагодуй. Нехай відпочивають. Гарний відпочинок!
У шинелі, але без пасків (одібрали паски і в мене, і в Сорокіна) я пригрівся на сухому кукурудзяному бадиллі.
Сорокін ходив по сараю. Похмурий, злий. Іноді він зупинявся біля дверей і розмовляв із вартовим.
— Ей, земляче. Ступай до командира, нехай до аероплана звелить людей послати.
— Чо'? — перестаючи мугикати пісню, запитував вартовий.
— Охороняти аероплан треба. Дорога ця машина.
— Вже ж не дорожча за корову.
— Десять… Двадцять корів за її ціну купити можна.
— Ти це облиш! — сердито говорив вартовий. І зі смішком — мовляв, простака знайшов: — Двадцять корів! Корова телям народжується. Її три роки вирощувати і пильнувати треба. А це, тьху, фанера і залізяки.
— Сіра ти людина, — зажурено говорив Сорокін. — Селянин.
— Авжеж, — погоджувався вартовий. — Селяни ми…
І знову мугикав свою пісню.
— Влипли! — це Сорокін мені.
— Лягай, — кажу. — Економ сили.
Він на мене дивиться. В очах рішучість.
— Хочеш, — каже, — я зараз води попрошу. Відчинить двері вартовий, я йому межи очі. А ти тікай. Онде коні засідлані стоять…
Крізь щілини видно затоптаний у гною двір. І коні під сідлами. П'ятеро, шестеро, семеро коней. Я мовчу.
Сорок верстов! Три години їзди по гарній дорозі. У гірських умовах годину додати можна. Чотири години їзди. Нехай п'ять…
Тепер я теж ходжу по сараю. Зупиняюся біля перекошених дверей. Вони збиті зі старих, але міцних дощок. Закриті на защіпку. Двері нещільно прилягають до наличника. Між ними щілина. Прекрасно. Я знаходжу в сараї тріску. Міцну, але достатньо тонку… Зрештою, й я, і Сорокін ризикуємо однаково. Кого з нас раніше куля знайде, хіба вгадаєш!
— Начальнику! — каже Сорокін. — Слухай, начальнику, у мене від вашої душевної гостинності живіт розладнався.
І далі, не вибираючи виразів, докладно пояснює, у якій справі йому необхідно покинути сарай.
— Може, потерпиш? — у голосі вартового нерішучість.
— Побійся бога!
— Вже приспічило, — буркоче вартовий, але двері відчиняє.
У світлому сонячному отворі постать його ніби вирубана з вугілля. Навіть не можу роздивитися, старий він чи молодий.
Сорокін, потягуючись, виходить. Скриплять завіси. Брязкає клямка. Яскрава смужка щілини, вздовж якої тремтять срібні порошинки, наче кличе мене. Я припав до шерехатих дощок, теплих, пропахлих кіньми. Бачу, як Сорокін і вартовий ідуть подвір'ям. Повертають до кущів. А коні стоять біля огорожі. І сідла на них такі гарні. А надворі — нікого з партизанів.
Час!
Серце стислося. І не тільки серце. А ніби весь я став меншим і легшим. Але страху немає. Лиш у роті пересохло, язик до піднебіння прилипає.
Тріска вільно ввійшла в щілину. Підстрибнула защіпка. Ех, двері, дідько, риплять. Надривно й голосно.
Я ступаю через двір. Ноги підгинаються в колінах, намагаються кинутися щодуху. Але бігти не можна. Треба йти спокійно, звично. Біг обов'язково приверне чиюсь увагу. Тоді все. Припечатають друзі партизани за два заходи.
Коні крутять писками. Ситі. Породисті коні. Я вже облюбував ворону кобилку. Вона стоїть крайньою. Біля дороги. Вуздечкою за стовп прив'язана. Вузол піддається добре, тому що руки мої поводяться добре. З ногами справи гірші. В якийсь момент мене охоплює сумнів: чи зможу залізти в сідло?