— Так. Вона перелякалася…
— У мене є шматок хліба. І я знаю, де росте кизил. Там пообідаємо.
— Мені не хочеться їсти. Зовсім не хочеться. Як усе заплуталося! Батько й ти! Він уб'є тебе, якщо впіймає?
— Або я його, або він мене…
— Це жахливо! Чому все так складно в житті?
— Пам'ятаєш у Кіплінга «Мауглі»?.. Там тигр-людожер…
— Пам'ятаю.
— Твій же батько позбавив життя людей більше, ніж тигр Кіплінга… Сім'ї вирізував. Дітей малолітніх не милував…
— Це жахливо! — повторила Анастасія.
— Сідай на коня, — сказав він. — Було б непогано завидна вибратися з цих хащів.
… Вони рухалися решту дня, вечір і більшу частину ночі. Потім відбулася зустріч.
Силует вершника майнув на тлі неба, світлішого, ніж гори й ліс, — Волгін сказав Анастасії, що це полковник Козаков. Він сказав, що пізнав би полковника з будь-якої відстані і вночі, і вдень, тому що той навчався верхової їзди в імператорському Олександрівському ліцеї і сидів у сідлі артистично.
Цокіт копит долинав знизу. Можна було здогадатися, що вершник уже вибрався з ущелини й гірською дорогою, на якій із труднощами змогли б розминутися двоє коней, піднімався сюди, до дуба, де стояли Анастасія і Кость.
Глухо скрикнув великий птах. Одлетів у піч, розсікаючи повітря чорними крильми.
— Це точно Козяков, — тихо сказав Волгін.
— Заховаймося, — прошепотіла Анастасія.
— Нехай ховається він. Ми в себе вдома. Ми тут господарі.
Анастасія пригадала, що в неї у кишені пальта лежить пістолет чоловіка. Вона опустила руку в кишеню, щоб передати Костянтинові особисту зброю. Але тут же побачила в правій руці Волгіна інший пістолет.
Кінь Волгіна раптом заіржав. Козяков зупинив свого коня.
— Руки вгору! — вигукнув Кость і ступив назустріч полковникові.
Але в цей час за його спиною пролупав постріл. Волгін упав плнском. І навіть не скрикнув.
Здригнувся кінь під Козяковим, піднявся на задні ноги. Ледве втримався в сідлі полковник.
— Не страхайтеся, пане полковнику… — З-за дуба вийшов єгер Воронін з рушницею напереваги.
— Кого це ти заспокоїв, Сергію Івановичу? — спитав Козяков, зіскакуючи з сідла. Та, не діждавшись відповіді, раптом упізнав Анастасію і кинувся до неї. — Анастасіє! Боже милосердний! Я не сподівався тебе знайти!
— Що ви наробили? — видихнула вона. — Що наробили? Ви вбили його! Негідники, бандити!
— Заспокойся, дочко. Заспокойся.
— Це Аполлон, — сказав Воронін. — Вони вже тут майже півгодини відпочивали.
Отямившись від раптового пострілу, Анастасія підбігла до Волгіна. Впала поряд з ним на коліна й припала обличчям до його голови. Куля, напевно, влучила в потилицю. Волгін був мертвий. Але кров іще не охолола.
— Знайшов? — спитав Козяков у Вороніна.
— Так. Ціле-цілісіньке. Тільки перекласти в щось треба. Незручно волочити в горщику…
— Придумаємо. Де золото?
Єгер повернувся, щоб іти до дуба, й уже ступив кілька кроків, коли підвелась Анастасія, швидко наблизилася до Вороніна й вистрелила в те місце, де комір кожуха облягав шию. Після цього вона повернулася до батька:
— А тепер твоя черга…
— Анастасіє! Не смій!
— Не підходь…
— Анастасіє, Воронін приніс золото. Ми сьогодні ж втечемо звідси. Поїдемо туди, куди я обіцяв…
— Не підходь!
— Я не рухаюсь! Це тобі просто здається!
Але вона вистрелила все одно…
Ех! Тільки все це привиділось Анастасії. Привиділося, наснилося. Бувають же сни, схожі на дійсність.
Це, звичайно, добре, що не сталося нічого страшного. Непоправного. Що заснула Анастасія, просто заснула.
Волгін та Анастасія справді йшли день, вечір і більшу частину ночі. Більшу частину, та не цілу ніч. Тому що йти цілу ніч у Анастасії не було сил. И вони зробили привал біля забутого куреня, з якого ще не облетіло зморщене, як гармошка, листя.
І коли Анастасія розплющила очі, то зрозуміла, що вони з Костем не самі. Довкола стояли коні й люди… Потім вона почула батьків голос… І перелякалася за Костя…
Але Козяков іще не зустрічався з Вороніним. Нічого не знав… І він, очевидно, спитав Костя, чому вони тут. І Кость щось сказав…
Коли Анастасія прокинулася, то всі вже дуже квапилися. Козяков сказав їй, що зустрілися вони до речі. Й поневірятися їм лишилося недовго. Він угадав, наче дививсь у воду. Але звичайно, вкладав зовсім інший зміст у свої пророцтва…
Сіли на коней. Анастасія їхала поряд з Волгіним. Настав уже ранок. Гарний ранок. Але раптом попереду вигукнули: