— Червоні!
А потім почалася безладна стрілянина. Кінь поніс Анастасію, і Волгін ледве наздогнав її. Схопив коня за вуздечку.
А кулі шипіли й свистіли. Й кора відскакувала від дерев, і білі тріски теж. Спалахи пострілів миготіли, наче хтось розмахував жовто-червоними квітами. А потім упала одна людина, й інша лежала на землі з розбитим до крові обличчям.
Козяков підтягнув кулемет. Кулемет «максим». Поставив на дуже гарне місце, а червоні лишалися внизу, й прошити їх з кулемета було дуже зручно. Козяков сам ліг за кулемет. Бризнуло полум'я. І люди внизу наче почали спотикатися. Тоді Волгін, розпалений боєм, вигукнув:
— Відходь, отамане, я прикрию.
Козяков кинувся до коня. Прокричав:
— Аполлоне, ми підтримаємо твій відхід вогнем! Дій!
Кость ліг за кулемет, а козяковці скочили на коней і кинулися в гори… Але коли вони від'їхали метрів на сто, Волгін розвернув кулемет і став стріляти їм услід. І вони падали, й кричали. Й важкі коні летіли через голови, ламали хребти, ноги…
Стріляли згори й знизу.
Анастасія лежала поряд з Волгіним і стріляла в бандитів із пістолета. Й куль було більше, ніж бджіл у вулику. Й спробуй дізнайся, чия куля знайшла Костя Волгіна. Спробуй дізнайся!
Кость, звичайно, бачив, як випав з сідла прошитий чергою полковник Козяков. А що він іще бачив, ніхто не знає…
… Уранці кавалерійський дозор затримав молоду дівчину з божевільними очима. Вона стискувала в руці браунінг і пробувала стріляти. Та патронів в обоймі більше не було…
Золотухін стояв біля тополі, що росла на вигині вулиці. Звідси йому було видно будинок Рози Карлівни, точніше, верхню частину будинку й хвіртку, тому що високий фундамент і східці ґанку прикрили троянди, що обплели паркан. Й хоча троянди уже не цвіли, їхні кущі були досить густі, щоб робити невидимими з вулиці подвір'я і нижню половину будинку.
Після опівночі Золотухін підійшов до огорожі впритул. Тепер він міг краще розгледіти будинок і доріжку, що пролягала між будинком і палісадником. Тиша. Навіть чути, як маневрують паровози, хоча залізничне депо неблизько… А на годинник краще не дивитися. Час тягнеться повільно. Так повільно, наче дрімають годинникові стрілки, наче вони також втомилися за день.
І раптом Золотухін розрізнив звук… Наче скрипнули двері, тужливо, протяжно… Чи здалося?
Безшумно й легко (вже така в нього хода) Золотухін іде до хвіртки. Відсуває защіпку. Двір викладений камінням, різним за розмірами та за формою. Звичайним, випадковим камінням. Золотухін чіпляється за один камінь носком черевика й мало не падає. Негарна прикмета. А він вірить у прикмети. Хоча нікому не зізнається в цьому. Кімнати, в які веде парадний ґанок, займають квартиранти. Роза Карлівна мешкає в протилежній частині будинку.
Подвір'я густо поросло деревами й виноградом. Тут темніше, ніж на вулиці. Й погано видно через темряву. Золотухін огинає будинок. Якщо з вулиці будинок має високий бетонний ґанок з білими гладенькими східцями, то з тильного боку — довга дерев'яна тераса, незасклена.
Золотухін зупиняється біля вузьких східців, зазирає на терасу. Двері в кімнату прочинені. Трохи прочинені. На ширину долоні. Ну, може, трохи більше. Дивно. Самотня жінка. Літня. Лягає спати — і забуває зачинити двері? Якийсь Золотухін нерухомий. Потім, вийнявши з кишені наган і ліхтарик, вій піднімається на терасу й ривком одчиняє двері.
Промінь ліхтарика випереджає його. Роза Карлівна лежить на зім'ятій подушці. Рот широко розкритий, очі великі, набряклі.
… Приїжджає Каїров і з ним кілька оперативних співробітників. Машина зупиняється під горою. До будинку піднімаються один за одним. Каїров важко дихає від швидкої ходи. Поки лікар Челні оглядав труп, Каїров і Золотухін бродять по саду. З'ясовується, що сад закінчується яругою. Непрохідною? Хтозна! Просто порослою кущами ожини й хмелю…
Лікар Челні констатує, що жодних зовнішніх слідів насильницької смерті на тілі Рози Карлівни немає. Остаточне рішення покаже розтин.
Так, але де ж роман Дюма? Може, в будинку є тайник? Треба все ретельно обшукати.
Коли він потримав листа над парою, між рядками виступили цифри:
010 056 002 009
003 223 068 003
009 068 008 204
І ще інші цифри.
Тринадцята сторінка роману «Граф Монте-Крісто» починалася таким рядком: «Будь у Парижі вулиця Каннеб'ер, Париж був би маленьким Марселем».
Десятою була літера «ж», третьою літера «д», дев'ятою «и»…