Нарешті Варвара прямо висловилася, що час нанести візит мадам Сєдих (так вона називала стару — хазяйку квартири).
Ми працювали втрьох.
Левко залишився на вулиці. Я і Варвара ввійшли у під'їзд. І я зараз же відчув неспокій. І Варвара теж. Ми зупинилися, подолавши перший східець. Двері зачинились, і світло проходило крізь вікно над дверима, яке було закладене кольоровими маленькими, як половинки цеглини, шибками. Зелені й червоні плями лежали на долівці й на обшарпаних стінах, наче в підсвітленому акваріумі.
Східцями хтось ішов униз. Секунд через п'ять ми побачили на майданчику сухеньку літню людину, трохи згорблену, яка, судячи зі звуків і частоти кроків, спускалася досить легко. Помітивши нас, людина зупинилася, різко повернулась і швидко пішла нагору.
Ми теж пішли, тому що стояти далі було незручно. Чоловік піднімався все вище і вище. Нарешті на четвертому поверсі він увійшов, як нам здалося, в сорок першу квартиру — квартиру мадам Сєдих. Ми точно не бачили, куди ввійшов чоловік. Але були впевнені, що рипнули саме двері ліворуч. Постоявши на майданчику, ми так і не ризикнули стукати й називатись інспекторами міського житлового управління. Ми повернулись униз, а Левку сказали, що не достукалися…»
Останні записи не являли нічого цікавого, хіба що в психологічному плані. А тим часом… у Графа Бокалова стріляли.
Каїров перевів погляд на аркуш, де були записані прізвища одинадцяти чоловік, які відгукнулися на оголошення нумізмата, підкреслив прізвище Сєдих і поставив навпроти нього жирний знак.
— Володю, ти зміг би пізнати того літнього чоловіка, якого бачив у під'їзді будинку мадам Сєдих?
— Зрозуміло, Мірзо Івановичу. Тим більше, що я бачив його не тільки в під'їзді, але й того вечора, коли Варвара носила книгу в клуб моряків. На зворотному шляху він зустрівся нам на Приморському бульварі. Я зразу шепнув про це Варварі. В мене геніальна пам'ять на обличчя.
— Перевіримо, — вирішив Каїров.
І вже через годину Бокалов із Золотухіним, як висловився Граф, «орендували» кімнату Варвари. З вікна було добре видно шістнадцятий будинок на Мойці і під'їзд, який вів у квартиру сорок один.
До Варвари в кімнату провели телефон і обіцяли не відключати, що, природно, порадувало хазяйку.
Цілий день Золотухін і Граф спостерігали безрезультатно. Надвечір набігли хмари. Стало мрячіти. Розгулявся вітер. Людей на вулиці зменшилось. І це полегшило завдання Графа. Але шибки стали мокрі, й доводилося приглядатися, до болю напружуючи очі.
Очевидно, Граф був людиною везучою. Коли здавалося, що темрява ось-ось наступить, наступить раніше, ніж засвітяться ліхтарі, Граф сказав:
— Він.
— Ти не помилився? — спитав Золотухін, дивлячись на людину, що ступала під дощем.
— Ні. Дивися, він зараз поверне в під'їзд. Ну? Що я казав?
Золотухін подзвонив Каїрову:
— Мірзо Івановичу, Бокалов упізнав людину, яка зайшла у другий під'їзд будинку шістнадцять. Так, але це, на мій подив… лікар Челні.
— Стежте за ним, — сказав Каїров. — Чекай на вулиці. Коли він вийде з будинку, нехай Граф повідомить мені по телефону.
Через півгодини Каїров отримав у прокурора дозвіл на обшук у квартирі Сєдих Ольги Павлівни. А також ордер на арешт лікаря Челні. Й на обшук у його квартирі. Ще чверть години тому, переглядаючи матеріали розслідування обставин отруєння механіка судна «Сатурн», Каїров звернув увагу, що в момент приготування сніданку на кухні, крім повара, була лише одна людина — лікар Челні, який брав пробу їжі.
А ще через якийсь час Каїров установив, що відбитки пальців, залишені лікарем Челні на посуді, збіглися з тими, що були знайдені в кімнаті Неллі на склі книжкової шафи.
Лікар Челні вийшов з будинку мадам Сєдих чорним ходом, через котельню. Ні, він не помітив, що будинок перебуває під наглядом. Але його чуття, воістину вовче чуття, волало до обережності.
Отже, людина, яка дала оголошення, на зустріч не з'явилася. Можливо, вона вже затримана. Можливо, ні. Гадати не варто.
На цю явку лікар більше не прийде.
Дев'ять років він прожив у місті, вдаючи підточеного часом діда. На останньому році навіть міліцейським лікарем став. Репутація: не п'є, не курить, до хворих уважний. Гідна людина.
Цікаво, чи задоволені його роботою там, за кордоном? Організувати банди й попервах постачити їх зброєю йому вдалося. Але потім… Не вистачало спритних людей, здатних переправити боєприпаси з міста в гори. Перша осічка сталася на Бабляку. Йому пообіцяли місце на яхті за умови, що він відпрацює, його — візьметься за доставку патронів Козякову. Бабляк погодився, та потім злякався. Хмурий чисто прибрав його. Та карний розшук шукав Хмурого за старі гріхи. Пізнав. Причепив хвоста. Довелося ліквідувати. Грубо. В найостанніший момент. А заодно з Хмурим і Мироненка. Він міг чути, як Челні дзвонив у готель і просив не з'являтися поблизу афіші «Паризький швець», тому що зустріч з цим йолопом Хмурим була призначена біля рекламного щита.