Комеска Лихоносов.
20 листопада 1933 року».
«Здрастуйте, Оксано Петрівно!
З великим горем і співчуттям поспішаю повідомити, що чоловік Ваш, Іван Антонович Піддувайло, героїчно загинув у сутичці з білобандитами, захищаючи завоювання трудового народу.
Товариш Піддувайло І. А. був хоробрий і свідомий червоноармієць, користувався повагою друзів. Пам'ять про нього назавжди збережеться в наших серцях.
Похований Ваш чоловік і наш дорогий товариш, Піддувайло Іван Антонович, на кладовищі в станиці Лабінській.
З командирським привітом!
Комеска Лихоносов.
20 листопада 1933 року».
Іван Безпризорний і Боря Кнут родичів і близьких не мали.
Епілог
І знову світило сонце. Тут завжди так. Сьогодні дощ або мокрий сніг, а завтра сонце, жарке, південне. Й наче немає на землі ніякої осені, немає зими. Тільки весна й літо. Й небо було блакитне. Й море блакитне. Вони зливались, і здавалося, що місто повисло в блакитному повітрі.
Люди на пероні торгували виноградом, каштанами, в'яленою ставридою і білими хризантемами. Провідник оголосив, що тут міняють паровоз і стоянка триватиме двадцять п'ять хвилин, але Анастасія не вийшла з вагона, а стояла на площадці прокуреного тамбура. Вона знала, що її повинні зустріти друзі Костя Волгіна, й вважала, що на площадці її легше знайти, ніж у натовпі біля вагона. Анастасія їхала в Гагру, в санаторій, куди була направлена ростовськими лікарями.
Золотухін піднімав над головою букет хризантем. Каїров обома руками притискав до грудей пакет з виноградом.
— Я вас пізнав одразу, — заявив Золотухін. — У вас зовнішність героїні. Вам треба зніматися в кіно.
Анастасія була бліда. Й посміхалася від збентеження, але рум’янець не виступав на її щоках. І вони залишалися жовтими, наче воскові. Тільки очі були живі. Й сумні. Вона сказала, що дуже зворушена. Просила Каїрова допомогти їй оформити шлюб з Костем. Вона хотіла, щоб дитина Волгіна носила прізвище батька.
Каїров запевнив Анастасію, що любив Костя, як рідного, й що зробить для Анастасії все.
Потім поїзд поповз назад. І Каїров, і Золотухін, і ще якась жінка, що сунула їй у руку пакетик цукерок і яку чоловіки звали Неллі, махали Анастасії.
Під колесами загуркотів міст через зелену річку з чорними від мазуту берегами. Й Анастасія побачила море. Воно було живе. І від цього ще величніше, ніж на картинах у Третьяковці. Хвилі йшли одна за другою. Великі хвилі з білими холками. І розбивалися десь біля поїзда. Та Анастасія не бачила, як розбиваються хвилі. Лише бризки попадали їй на обличчя. Вона знала, що бризки блищать на сонці. Й вони блищали. Й хотілося, щоб так було завжди.
Гув паровоз, прикриваючись димом, як парасолькою. Миготіли телеграфні стовпи. Місто віддалялося…
Це незнайоме сонячне місто, в якому вона не була ні під жодним дахом, не бродила вулицями. І все ж не вважала його чужим, тому що там залишилися люди, що знали її, вірили їй. Люди — її друзі!
ОЧІКУВАННЯ ШТОРМУ
Помічник
Берег, подібно до шальки ваги, то піднімався, то опускався, бо хвиля об борт била велика, сіра. Й сторожовик не різав її носом. Вистрибував нагору. Гупаючи, падав. І тоді корма задиралася високо, наче фіранка, підхоплена вітром. Бризки білі, але тьмяні, з сичанням надали в море, з якимсь квапливим приреченням перекочувалися палубою, сталевою, холодною.
Каїров у прогумованому плащі, який боцман майже силоміць змусив його одягнути поверх шинелі, стояв на ходовому містку поряд із капітан-лейтенантом — високим простудженим грузином. Каїров важко, що завжди його пригнічувало, переносив хитавицю. Але море пахло гарно. Й це було порятунком.
Холодні хмари повзли слідом за катером, обганяли, нагромаджуючись одна на одну, зависали спереду над нечіткими вершинами гір. Ліворуч, не далі ніж за милю, море закипало, підставляючи зюйд-весту патли солоних бризок, — це каміння хвилеріза, старе, поросле зеленим мохом, перегороджувало дорогу шторму. Й море злилося. Кидалося на каміння люто, грізно. Темний мол навколо бухти здавався низьким. Хвилі перекочувалися через бетон, але не всі. Більша частина їх, піднявши до неба пінисті гриви, охкаючи, відкочувалася назад.
— Уперше сюди, товаришу полковник? — не повертаючись до Каїрова, спитав капітан-лейтенант, власне, не спитав, а вигукнув.