Зміг. Кінь слухняно виходить на дорогу. І я кидаю його у галоп.
Сонце, вітер… Низьке віття дерев. Воно хлюскає по голові, я нагинаюся. Чую запах кінського поту. І гудіння бджіл. Це, напевно, дикі дрібні бджоли. Тепер постріли! Я розумію, здогадуюся, що ніяких бджіл не було. Просто гули кулі.
Ось вони… Праворуч, ліворуч. Чого доброго, і куснути можуть. Жаль! День який гарний. Теплий день, пропахлий весною.
Як там Серьога Сорокін? Прощавай, червонофлотцю повітроплавних сил!
Видимість на дорозі коротка, наче кінський хвіст. Повороти, повороти. Очманіти від них можна. А за кожним поворотом неважко й на засідку нарватися. Адже сидять десь у засідках партизани. Невже навкруг загону охорони нема?
Я чую цокіт копит. Іржання коней. Це погоня!
Кепські справи!
Праворуч — яруга, розтерзана кущами. Ліворуч — гори лісисті. Дорога — каміння та глина. Такою дорогою далеко не втечеш.
Спішуюся. Беру коня під вуздечку і починаю підніматися вгору. Дерева заслоняють мене. І я чую, переслідувачі проскакали мимо. Це добре. Однак треба поспішати. Партизани швидко зрозуміють свою помилку. А ці ліси й гори вони знають краще, ніж я.
Годину. Ні, звичайно, більше години йшов я горами, ярами. Часом на коні, але частіше поряд з ним. Мені треба пробиратися на південний захід. І я легко визначав напрям, тому що небо було ясне, сонце не закривали хмари. І воно красувалося переді мною. І я розумів, що йду правильно. На схилах гір дув свіжий вітер, у ярах же осідала задуха. І повітря там було затхле по-підвальному.
Кінь слухняний, витривалий. Він ішов поруч. І я чув його дихання, відчував його тепло. Я називав його словом «милий», бо не знав його клички, а це слово дуже пасувало йому.
Я намагався йти швидко, але кущі, каміння, дерева ставали на моєму шляху. І я з нетерпінням мріяв вийти ну хоча б на яку-небудь дорогу.
Мені пощастило. Тепер я розумію, що там, у горах, коли за мною гналися свої ж, партизани, мені, можна сказати, дуже пощастило.
Переваливши через лісову вершину, я, на щастя і свій подив, опинився поблизу залізничної колії. Жовтуваті від іржі рейки, огинаючи гору, бігли по чорних шпалах до моря, на південний захід. Я пам'ятав: у цих місцях тільки одна залізниця. І вона веде до Туапсе.
Шпали лежали зношені. Осілі. І кінь легко скакав між рейками, не ризикуючи зачепитись і переламати ноги.
Незабаром із конем нам довелося розлучитися… Несподівано пробасив гудок паровоза. З'їхавши із залізничної колії, я сховавсь у кущах. Через кілька хвилин по рейках пішов густий протяжний гул. Із-за повороту з'явився товарний поїзд. Він повз повільно, але вагони здавалися порожніми. Лиш у тамбурі першого вагона дрімав літній провідник.
Я поторсав коня за холку.
— Бувай здоровий, милий! — і стрибнув у тамбур передостаннього вагона.
7. Розмова про мистецтво
Велике обличчя Валерія Казимировича Долинського, підпалене рудою бородою, поза (сидів він у кріслі, трохи подавшись уперед), погляд, незосереджений, але живий, повний цікавості, виражали шанобливу увагу до слів співбесідника.
Говорив професор Сковородников. І відчувалося, що Михайлові Михайловичу подобалося говорити дещо повчальним, менторським тоном. І Долинський слухав його терпляче, як Телемак — син Одіссея, — і лише зрідка дозволяв собі вставити коротку фразу чи задати питання.
— Я спеціалізувався на давньоруському мистецтві. — Сковородников склепив повіки. По паузі, що тривала майже хвилину, вів далі: — Із сучасників мені найближчий… Духовно ближчий… І, очевидно, за якимись ще суто смаковими відчуттями, прошу вибачити за дещо гастрономічний мовний зворот… Мені близький Михайло Олександрович Врубель.
— Прекрасний художник.
— Я, вибачте мені, Валерію Казимировичу, не терплю епітетів у мистецтві. Прекрасний, чудовий — це розмовна манера салонних дам. Справжні цінителі уникають словесної мішури. Ви не образилися?
— Мені до душі ваша відвертість.
— Ну й гаразд… Захоплення Врубелем дійшло до того, що я відклав трактати про ікони. І ось рукопис, який ви бачите на моєму письмовому столі, — майбутня книга про Врубеля. Я постараюсь її закінчити. Кажу постараюся, бо в моєму віці життя міряють не на роки, а в кращому випадку на години, якщо не на хвилини.
— Так говорити не можна. Будемо сподіватися, що у вас іще попереду роки життя. Проте поспішати і справді треба. З іншої причини, професоре. Червоні мають тактичний успіх на узбережжі. І одного разу можуть опинитися в Лазаревському.