Выбрать главу

— Коли тебе б'ють по обличчю, тут уже хоч-не-хоч — візьмеш близько до серця.

Миша Роксан нахмурився. Сказав цього разу без зривів у голосі:

— Про покійників не говорять погано. Та в цьому випадку майор Сизов поводився негідно.

Різка, пронизлива сирена увірвала тишу. Й це було так несподівано, наче впала стеля чи у вікно ринуло море. Репродуктор, що досі мовчав, раптом забасив:

— «Увага! Увага! Говорить радіовузол штабу протиповітряної оборони. Повітряна тривога! Повітряна тривога!»

Між тривогою і відбоєм

Коридор готелю був порожній. Сирени вже не гули, зенітки ще не стріляли. І в будинку, й за його стінами панувала тривожна тиша.

Вийшовши на сходову площадку, Каїров побачив частину освітленого вестибюля, стіл з табличкою: «Черговий адміністратор» — і однорукого чоловіка в неновому матроському бушлаті. Коли Чирков привів Каїрова в цей готель при Будинку офіцерів, у вестибюлі чергувала жінка. Отже, відбулася зміна.

Помітивши полковника, що спускався східцями, однорукий адміністратор підвівся із стільця й попереджуюче сказав:

— Бомбосховище праворуч у дворі. — Й додав: — Під горою, товаришу полковник.

— Буде бомбити? — спитав Каїров.

— Та хто ж його зна. Може, й пронесе… В сорок другому прикладався міцно. Дня не було, щоб двічі-тричі не налітав. А тепер буває, сирена тільки страхає… І відбій дають. Наші Сімферополь узяли!

— Знаю.

Адміністратор, очевидно, ровесник Каїрова. Тільки обличчя в нього зашкарубліше і зморшкуватіше. Він, здається, охочий поговорити.

— Ось, кинь-перекинь, можна сказати, вік одживаю, товаришу полковник, а тільки тепер збагнув, що міста — вони точнісінько як люди. В кожному з них якась штукенція закладена до певного часу. Візьміть наше місто… Живу я тут з одна тисяча дев'ятсот сьомого року. Уявлення про нього мав найзвичайнісіньке. Моряки, вантажники, курортники. На ринку кубанці з картоплею, адигейці з кизилом. Знаменитостей у нашому місті не народжувалося, театру немає, трамвай не ходить… А прийшла біда, й у нашого міста характер одкрився. Що тільки німець не робив, скільки дивізій не кидав! Бомбардував удень і вночі… А люди наші по шістнадцять годин на добу працювали. Барикади будували, протитанкові ями рили. Ворог у місто не пройшов… І порт у найстрашніший час Всесоюзний перехідний прапор отримав.

— Про характер правильно кажеш, — погодився Каїров.

— Життя, воно таємниця сильна. Я б сказав, могутня. Воно як трава навесні. Відбили німця. І потроху все налагоджується. Дітки до школи пішли. Лазня запрацювала. Тричі на тиждень танці.

— І є кому танцювати?

— Ще б пак! Війна, вона не сильніша за людей. Дулю їй! Чував я, хлопці й на передовій із гармошкою не розлучаються.

— І пісні співають.

— Товаришу полковник, — адміністратор хитро посміхнувся, — обличчя мені ваше, здається, знайоме. Чи не бували ви в вас до війни?

— Може, десь в іншому місці бачились?

— Ні. Я тут уже тридцять сьомий рік безвиїзно.

— Каїров моє прізвище.

— Усе ясно. Згадав… У тридцять другому, в тридцять третьому ви у нас міліцію очолювали.

— Було таке.

— Про вас тут гарна слава лишилася… Радий з вами познайомитися. Сованков Петро Євдокимович.

— Дуже приємно.

— Отже, до нас у гості.

— Служба.

— Ясна річ. В якому номері зупинилися?

— В одинадцятому.

— Там один майор жив. Загинув нещодавно.

— Війна.

— Усе так… Однак на війні геройська смерть красна.

Двері, як завіса, поповзли ліворуч. Увійшла молода жінка. Обличчя правильне. Вуста яскраві. Очі великі, темні, як нічні метелики. Поряд з жінкою майор інтендантської служби. Богатир.

— Хто ця красуня? — з відвертим захопленням запитав Каїров.

— Таня Дорофєєва з бібліотеки. Наречена загиблого майора.

— Приваблива жінка, — дуже серйозно сказав Каїров. І навіть зітхнув.

У номері Каїрова

— Треба поправити штори, — сказав Чирков. — Здається, світло проникає на вулицю.

Він пластично, з жіночою акуратністю переставив стілець. Підіткнув штору під потерті ребра батареї парового опалення, давним-давно пофарбованої в синій колір, який тепер уже був не синій, а брудний.

— Не треба переоцінювати світломаскування, — буркотливо сказав Каїров.

— Уночі з літака добре видно кожен вогник.

— Ти коли-небудь літав уночі на літаку, синку?

— Ні, товаришу полковник, — винувато відповів Чирков, очевидно, не звиклий до манери звертання, властивої Каїрову. Він не знав, куди діти руки, де стояти і як: вільно чи струнко.