Кивнувши капітанові на крісло, Каїров стягнув чоботи і, не роздягаючись — у галіфе, в гімнастерці, — ліг на ліжко, поставивши прямовисно подушку, щоб краще бачити Чиркова.
— Спасибі, товаришу полковник. — Чирков сів на краєчку крісла.
— Бачу, ти втомився за день, капітане, — сказав Каїров. — Обіцяю не затримувати довго. Викладай свою версію про діло шофера Дешина.
— Я не можу цього зробити, — збентежився капітан. Тут же виправився: — Жодної особливої моєї версії не існує. Є одна спільна версія, встановлена слідством і підтверджена судом.
— Одна так одна! — трохи незадоволено пробурчав Каїров. — Цю версію я і мав на увазі.
— Чотирнадцятого березня о двадцять другій годині десять хвилин з міського відділення міліції подзвонили воєнному комендантові. Сказали, що на третьому кілометрі за Рибальським селищем стоїть наша машина й під нею — мертвий офіцер.
Слідство встановило, що машину водив шофер місцевого гарнізону рядовий Дешин Микола Миколайович. Сидячи за кермом — думаю, у п'яному стані, — він збив майора Сизова Валерія Ілліча. Покинувши смертельно пораненого майора стікати кров'ю, шофер Дешин від страху, що охопив його, втік у гори, а точніше, дезертирував…
— Його знайшли?
— Він повернувся сам. Але через добу. Отож… У пред'явлених звинуваченнях шофер Дешин визнав себе винним. За скоєні злочини Дешин засуджений до розстрілу.
— Це мені відомо.
Каїров якийсь час задумано дивився повз Чиркова на стіну, де в невеликій лакованій рамці висіла картина, що зображала берег моря: кипарис і яхту, білу-білу, на рейді. Потім сказав несподівано офіційно:
— Капітане Чирков, у мене ще одне запитання. Ви вели слідство й звичайно ж зможете назвати мені прізвища людей, які дружили чи близько спілкувались — я розумію, це все відносно, — з покійним майором Сизовим.
— Так, тільки відносно… Його добре знала Тетяна Дорофєєва. Дружив з інтендантом Роксаном. Оце близькі… Ну хто ще? Спілкувався він з товаришами по роботі. Це треба взяти список офіцерів штабу.
— Він завжди жив тут, у готелі?
— Ні. На початку перебування в гарнізоні. І в останній тиждень. Більше двох місяців він жив на квартирі у Дорофєєвої.
— Ви допитали Дорофєєву, Роксана?
— Не вважав за потрібне. Яке відношення вони можуть мати до дорожніх пригод?
— Розумію… Так. Прошу завтра до десятої ранку подати мені зведення на Дорофєєву, Роксана та інших офіцерів, з якими Сизов мав стосунки по службі. Підготуйте список службовців готелю: чергових адміністраторів, покоївок, коридорних… Я маю намір з ними побесідувати. Ясно?
— Так точно, товаришу полковник.
— Бувай здоровий, синку. До завтра.
— Товаришу полковник, дозвольте? Я згадав. Є ще одна людина, з якою Сизов перебував у приятельських стосунках. Барабанщик Жан…
— Прізвище?
— Це легко з'ясувати. Тричі на тиждень він грає у джазі тут, у Будинку офіцерів.
— Добре, капітане. Спасибі.
Чирков, як на огляді, клацнув підборами. Чітко повернувся кругом.
— Стій, синку! — зупинив його Каїров. — Ти не знаєш, хто тепер начальник міського відділення міліції?
— Майор Золотухін.
— Золотухін! Чудово. Ще раз спасибі, капітане. Гарна ти людина.
— На добраніч.
— Добраніч.
Незважаючи на гарне побажання Чиркова, Каїров не заснув. Він довго дивився на картину — на білу яхту й зелений кипарис. Картини, схожі на цю, він бачив майже в усіх південних готелях. Море на них завжди було синє, небо рожеве, а кипариси скидалися на огірки, поставлені вертикально. Та, дивна річ, сьогодні це не викликало в полковника звичного роздратування. І він дивився на картину спокійно, як на рядовий готельний інвентар, що залишився від славного довоєнного часу й уже через одне це був приємний для очей.
Дзвінок у телефону верескливий, наче розношені борти машини. Каїров різко хапає трубку:
— Слухаю!
— Товаришу полковник, це Чирков. Прізвище барабанщика — Щапаєв Жан Герасимович…
— Спасибі за оперативність.
Тайник
Вечір був не дуже холодний, але вітряний, просякнутий морською вогкістю і шумом хвиль, які, накочуючись на берег, гуркотіли, наче вибухи. Може, в ті, інші, мирні роки гуркіт солоної хвилі, що розгулялася, ніхто б і не став порівнювати, з вибухами, та після вогневої осені сорок другого люди часом здригаються і від гуркоту хвиль.
«Ех, чайку б не завадило!» — подумав старшина міліції Туманов і навіть зіщулився, згадавши про гарячий чайник. Як не розмірковуй, що Чорноморське узбережжя — рай, тільки отакий вологий вітер у сто крат гірший, ніж найлютіший сибірський мороз.