— Сивини додалося, Мірзо Івановичу. Та й волосся лізе, наче солома з даху.
Широкий і кремезний був Каїров. Золотухін обхопив його за плечі. Притислися щокою до щоки.
— Не думав, що побачу вас, — чомусь винувато промовив Золотухін.
— Це дуже добре. Про зустрічі не треба думати. Тоді вони радісніші, — відказав Каїров спроквола й, човгаючи підошвами, попрямував до дивана.
— Ми зараз поїдемо до мене додому. Я попередив Неллі, як тільки ви подзвонили. Вона жде вас з нетерпінням.
— Сьогодні пізно, — сказав, дивлячись на втомлене, виснажене обличчя Золотухіна, Каїров. — Краще завтра. Я пробуду тут кілька днів. А може, й тиждень.
— Ми вам багато чим зобов'язані, Мірзо Івановичу! — На шиї в Золотухіна пульсувала жилка. — Ми вас так любимо!
— Ти правильно зробив, що одружився з Неллі. Вона вірна жінка. Моя Аршалуз і досі називає її дочкою.
Каїров чомусь не сів на диван. Став ходити по кабінету. Дивився вниз. І руки його були за спиною ніби зчеплені. Золотухін, що добре знав звички свого колишнього начальника, мовчав, терпляче ждав, коли Каїров заговорить.
— Побите місто. — Каїров розчепив руки, потер підборіддя.
— Побите, — погодився Золотухін.
— Жаль.
— Так, Мірзо Івановичу.
Каїров сів у крісло. Затулив долонями очі.
— Вибач… Я лише сьогодні приїхав. А в морі трохи погойдувало.
— Так, погода стоїть погана… — погодився Золотухін і замовк, очікуючи.
Поклавши руки на бильця, Каїров закинув голову і, дивлячись угору, в кут, де сходяться стеля зі стіною, сказав:
— Як розумієш, я приїхав до вас не випадково. В місцевому гарнізоні зовсім недавно відбулася на перший погляд пересічна подія. Я підкреслюю, на перший погляд… Шофер напідпитку вбив офіцера. Злякавшись, протверезів. І два дні ховався в горах. Машину й труп знайшли твої люди.
— Абсолютно точно.
— Хто саме?
— Старшина Туманов.
— Я хотів би з ним поговорити.
— Завтра. Зараз Туманов виконує завдання.
— Добре. — Каїров опустив голову. Й тепер дивився прямо на Золотухіна. — Мене цікавлять відомості про двох людей. Допоможи дізнатися все, що можна.
— Постараюся.
— Дорофєєва Тетяна Іванівна. Бібліотекарка при Будинку офіцерів. І ще… Щапаєв Жан Герасимович. Де працює, ще не з'ясував. Але трудиться в джазі барабанщиком. Теж у Будинку офіцерів.
— Барабанщика Жана знаю. Віртуоз! — без захоплення, але з даниною поваги промовив Золотухін.
— Треба буде подивитися на нього в ділі. Давно не чув пристойної музики.
— У нас є патефон. Десятків зо три платівок. І пляшка коньяку з довоєнних запасів.
— Гаразд. Умовив, — погодився Каїров.
Неллі
Над горою висіла зоря. Голуба, велика. Більша, ніж дві долоні. Неллі ніколи не бачила її раніше, ні в цьому, ні в іншому місці. Але зоря висіла над чорною, схожою на речовий мішок горою, і це була не мара. Дрібні інші зірки цятками проколювали небо десь високо, неяскраво, нерухомо. А ця погойдувалася низько й ліниво, наче медуза в спокійній хвилі.
«Красуня», — подумала Неллі. Відчула, що їй хочеться погладити зорю, як песика чи кошеня. Посміхнулася зі свого бажання. Зійшла з ганку.
За огорожею лежала темна вулиця, що пахла молодим листям кислувато, весело. Десь верещали коти, гавкали собаки, самотні світлячки пунктирили ніч уздовж і впоперек. Машин не було чути. Неллі довго дослухалася. Далеко-далеко шуміло море. На товарній станції маневрував паровоз. Неллі зрозуміла, що хвилюється, чекаючи зустрічі з Каїровим.
Мірзо Іванович, який він тепер?..
Неллі рано залишилася сиротою, виховувалася в дитбудинку. Взагалі це був гарний час. Хоч і голодний. Учителем літератури був старенький, щуплий чоловік — Олександр Михайлович. Він носив пенсне. І якусь стару формену куртку синього кольору.
Тримаючись правою рукою за стіл, наче для стійкості, він, піднімаючи вгору зігнуту в лікті ліву руку, читав:
Олександр Михайлович любив Лермонтова. І багато його творів знав напам'ять.
— Людство ніколи не дізнається, кого втратило в особі Лермонтова, — часто повторював старий учитель. — Воно може лише здогадуватись, який це був геній.