— Ні! — наче відрубала Марфа Іллівна. — Старша вона за тебе на чотири роки. Чоловіками розбещена.
— Гарна та гладка…
— Чув, як люди кажуть: на гладкому коні гній возять, а на рябому — пшеницю сіють.
— Ряба мені не потрібна.
— Без тебе знаю! І сама про все подбаю! — Ці слова вона промовила суворо. Та згодом лагідність з'явилася в її очах. Вона наблизилася до сина, поклала руки йому на плечі: — Думаєш, чого я в міську лазню ось уже другий місяць ходжу? Невістку собі добираю. Жінку тобі, дурненький. У лазні дівчата без маскараду, як під склом…
— У мене свої очі є, до речі, — нагадав понуро Жан. — І потім, душа в ряжці не миється. Її як розгледиш?
— Досить! — насупилася Марфа Іллівна. — Спати час. А мені ще помолитися треба.
Вона пішла в куток, де під стелею висіла велика широка ікона — діва Марія з маленьким Ісусом на руках. Опустилася на коліна. В цей час у зовнішні двері голосно постукали.
— Мати божа, пронеси і помилуй… — зашепотіла Марфа Іллівна. Кивнула синові: мовляв, іди до дверей, запитай.
— Хто там? — Голос у Жана був невпевнений, тремтливий.
— Відчініть! Міліція!
Життя взагалі, сімейне зокрема
Каїров обняв Неллі. По-батьківському поцілував її в обидві щоки. Й вона поцілувала його.
Золотухін пройшов уперед. А вони забарилися біля ганку. І Каїров сказав:
— Ходімо. Я хочу роздивитися тебе при світлі.
Поручні — їх було видно в темряві — підпирали ґанок, але довгі східці залишалися невидимими. Неллі посвітила ліхтариком, а Каїров тримав її під лікоть.
Двері, які встиг відчинити Золотухін, оголили світлий отвір, прикритий портьєрами, що колихалися. Каїров піднявся на ґанок. І його велика постать ледь протиснулася крізь двері, а занавіски він розсунув руками.
Неллі поставила графин з вином на стіл. Підійшла до Каїрова.
— Постаріла я? Дуже? — спитала вона з надією, чистою і трохи кумедною.
— Що означає постаріла? Я не постарів, а за твоїх років… Тридцяти нема.
— Незабаром двадцять дев'ять.
— Двадцять дев'ять? Я цей вік за дитячий вважаю. Ось коли тобі буде шістдесят, а мені дев'яносто, ти прийдеш, запитаєш: «Постаріла я, Мірзо Івановичу?» А я відповім: «Жартуєш, Неллі, ти стала зрілою жінкою».
— Ви така ж весела людина, як і раніше… Каїров зітхнув і посміхнувся:
— На тому стоїмо, Неллі… Смуток — він гірший, ніж старість.
— Роздягайтесь, Мірзо Івановичу. Неллі забалакає кого завгодно.
— Гаразд, Золотухін, — Неллі сказала усміхнено, але рішуче, — не демонструй дотепності.
Каїров глянув на стіл. Похитав головою, зітхнув.
— Здаюся… Тут уже нічого не зробиш… І довоєнні платівки, — сказав Золотухін і вийшов.
— Як живете? — запитав Каїров, передаючи Неллі шинель.
— По-сімейному…
— Не сваритеся?
— Він так вимотується на службі, що не здатен сваритися.
— Мені не подобається твоя відповідь, дочко… Аршалуз Аршаківна просила передати тобі вітання. І веліла дізнатися все про твоє життя-буття.
— За вітання спасибі. Життя-буття у мене звичайне. А для воєнних років — то й гарне. В інших чоловіки на фронті, а мій поруч. В інших будинки розбомбили, а наш цілий…
— Не подобається мені твій голос, Неллі.
— Ой, милий Мірзо Івановичу, мені багато що не подобається!
— Викладай.
— Ходімо на кухню. Умивальник на веранді, але там не можна запалювати світло.
— Тоді я зніму кітель.
— Звичайно. Повісьте його на спинку стільця.
Каїров нахилився над білим емальованим тазом, а Неллі зливала воду, тримаючи обома руками коричневий глиняний глечик.
— Розповідай, — попросив Каїров.
— Що?
— Він тебе любить?
— Так.
— А ти?
— Ви ж знаєте.
— Він гарна людина.
— Гарна.
— Чим же ще ти незадоволена?
— Засмоктала мене сім'я!
— Вай! Вай! Негарно говориш!
— Домогосподарка я. Куховарка, праля, садівник, городниця…
— Корисні спеціальності.
— Я літературу люблю. На педагога хотіла вчитися.
— Іще не пізно.
— Легко казати. А мені газету почитати ніколи, не те що книгу.
— Е… Вміння викроювати час — це також талант.
— Скільки ж талантів повинна мати людина, щоб прожити так, як їй хочеться?
— Очевидно, багато. Проте до талантів потрібна ще одна річ — сила волі. Часом її підмінює везіння…
— Тоді все правильно. — Неллі подала Каїрову рушник. — Значить, я на своєму місці. Й Золотухін тут ні при чому… Розумієте, колись ви давали мені маленькі завдання, дріб'язкові. А я, дурна, думала, що отак, од однієї справи до іншої, зможу стати оперативним працівником. Людиною корисною… Ба, наївні мрії закінчилися дітьми і ночвами…