Цеглина, оранжева, помітна, залишилася на столі, кидаючи тінь на чисту голубувату церату.
Першою думкою Марфи Іллівни було схопити цеглину й запхнути її ну хоча б під стіл. Але два міліціонери — один вищий, молодший, інший літній, з вусами — вже зайшли в кімнату.
Молодий привітно сказав:
— Доброго вам вечора, господарі.
— Дякуємо, здрастуйте, — відповіла Марфа Іллівна, радо посміхаючися.
— Самі вдома?
— Боже, таке питають… А хто ж у нас може бути? В такий час? До війни, коли чоловік, царство йому небесне, живий був, гостей ми часто приймали. Любив він товариство… Та ви сідайте, синочки. В ногах правди нема!
Молодший сів. Підозріло подивився на цеглину. Здригнулася Марфа Іллівна, щось подібне на тінь торкнулося кутиків рота. Однак, подолавши себе, вона спромоглася на сором'язливу посмішку. Сказала протяжно:
— Вибачте… Не прибрано. Бо гостей не ждали. А нині простріл у мене в хребті. Так ниє… Надумала цеглину прогріти. Та в ліжко з собою. Гарний народний засіб.
— Грілка краще, — сказав вусань міліціонер.
— Не скажу… — заперечила Марфа Іллівна. — Грілка, вона пару виділяє. А при прострілі пара — то справжня отрута.
— Принесіть паспорти й домову книгу, — сказав молодий міліціонер.
— Для чого, милий? — сплеснула руками Марфа Іллівна. — Невже нас не знаєте? Від дня народження безвиїзно і безвихідно в місті живемо.
— Не хвилюйтеся, матусю. Час звикнути. Звичайна перевірка документів.
— Зараз, зараз! — Марфа Іллівна квапливо пішла в іншу кімнату.
Вусатий міліціонер пішов слідом за нею.
Молодий міліціонер підняв цеглину, потримав її в руці, і, наче переконавшись, що вона не з золота, поклав на церату. Барабанщик Жан стояв, притулившись до одвірка, ні живий ні мертвий.
— Квартирантів маєте? — запитав молодий міліціонер.
— Ні-ні! — швидко відповів Жан.
— На горищі хто ховається?
— Воно забите, горище…
— Теж непорядок. А якщо пожежа?
— Пожежа? — перепитав Жан і закліпав часто, наче збираючись розплакатися.
— Саме пожежа, — повчально повторив міліціонер і додав: — Розбити треба.
— Зараз?
— Можна завтра.
— Обов'язково, — поспіхом запевнив Жан і при цьому чомусь вклонився.
— Прийдемо перевіримо.
Марфа Іллівна поклала на стіл домову книгу й два паспорти. Прийшов і вусатий міліціонер. Доповів:
— Сторонніх немає.
— Ну й гаразд.
Молодий міліціонер діловито перегорнув домову книгу. Подивився паспорти. Підвівся:
— Вибачте за турботи, господарі. На добраніч!
— Спасибі, синочки. Добраніч.
Марфа Іллівна провела міліціонерів до дверей. І тільки-но клацнув замок, а тоді й засувка, Марфа Іллівна полегшено зітхнула й перехрестилася.
Перша година доби
Годинник у шестигранному футлярі з темного полірованого дерева висів на протилежній стіні. Каїров бачив, як велика стрілка під круглим випуклим склом сповзла з цифри «дванадцять» і стала хилитися до цифри «один».
Старшина Туманов — сорокарічний чоловік, дещо пригнічений розмовою з начальником міліції, насторожено й запитливо дивився на незнайомого огрядного полковника.
— Ви сідайте, товаришу Туманов, — сказав Каїров, вдивляючись в обличчя старшини, вкрите ластовинням.
— Нічого. Я постою, товаришу полковник, — шанобливо відповів старшина, гадаючи, що запрошення начальника не більше, ніж ввічливість, що сидіти тут йому, старшині Туманову, немає ніякого сенсу.
— Сідайте, — наполіг Каїров. — Отак… Старші знають, що кажуть. Правильно?
— Так точно.
— У мене до вас ось яке запитання: розкажіть, де ви несли службу ввечері чотирнадцятого березня? Що сталося на вашій дільниці?
— Це ви про машину, яка офіцера збила? — здогадався Туманов і важко зітхнув.
— Цілком правильно.
— Увечері чотирнадцятого березня я ніс службу в районі Рибальського селища, — почав Туманов монотонно, наче переказував текст, завчений напам'ять.
Каїров зрозумів, що старшина не вперше розповідає цю історію, що вона йому досить набридла. Тому перебив запитанням:
— У всьому селищі?
— Ні. Ну… — Старшина почухав потилицю: — По трикутнику, можна сказати: рибозавод, початок вулиці Плеханова й третій кілометр Приморського шосе. Ну… Я ходив.
— Ви були без мотоцикла?
— Так. У нас на тому тижні вийшли з ладу відразу три мотоцикли.
— Зрозуміло.
— Ну… Коли я прийшов на третій кілометр… Там велика трансформаторна будка… Ну… Вона, можна сказати, орієнтир…