Це плутане й навіть наївне пояснення звичайно ж не задовольнило Каїрова. Й він нагадав незадоволено:
— Не можна було посилати одного старшину.
— У мене не вистачає людей. Так працювати важко.
— Усім тепер важко. Війна…
Вони не сказали один одному ні «до побачення», ні «добраніч», але це не означало, що між ними виникла холодність. І справді, вони дуже втомилися за минулу добу.
Ніч так само була темна. І вітер чіплявся за вулицю. І крутився на ній, мов гімнаст на перекладині. Гудок маневрового паровоза пролунав жалібно, а точніше, тужливо й самотньо. Вантажні машини з притемненими фарами рухалися обережно, наче навпомацки.
Слід «Цепеліна»?
Сонце голубило руїни. Коротка й дуже зелена трава пробивалася дрібними віхтиками між обвугленими цеглинами, понівеченим бетоном, іржавим залізом. На барикадах, осілих після нудних дощів, цвірінькали птахи. Пахло білою акацією, бузком, морем.
— Покажіть мені речі Сизова, — попросив Каїров.
Чирков привів полковника на якесь широке подвір'я, вхід у яке охороняв вартовий з гвинтівкою. У дворі стояли видовжені будинки, низькі — одноповерхові. Очевидно, де був склад, мабуть, речовий, тому що біля одного будинку солдати вантажили в машину паки шинелей.
Витягнувши в'язку ключів, Чирков довго шукав потрібний. Нарешті відкрив замок. І вони опинилися в маленькій кімнаті, де було небагато світла завдяки невеликому вікну, забитому гратами. Меблів у кімнаті не було. На долівці вздовж стіни лежали папки з паперами, на яких великими літерами було написане одне слово: «справа…», «справа…», «справа…». Чорна потерта валіза мала вигляд дуже помітний. Вона стояла перед папками. Поруч лежав клунок.
— Це і є речі Сизова, — сказав капітан Чирков.
— Усе забрали?
— Усе, — відповів Чирков і додав: — Природно, те, що являло цінність.
— Так, — замислено сказав Каїров, — відповідь розпливчаста. Цінність, бачте, може являти все. Наприклад, мене цікавить, чи не було в майора Сизова щоденників, записників. Чи не знайшли ви серед речей якихось папірців, може, клаптиків, де щось написано чи не написано. Для мене це дуже важливо.
Чирков стенув плечима:
— Я не можу вам сказати нічого точно. Я особисто не був… Точніше, не був присутній, коли забирали речі. Я послав за ними в готель солдатів. Розумієте, товаришу полковник, Сизов не був підслідчим. Підслідчим був шофер Дешин.
— У нього не було бібліотеки? — запитав Каїров.
— У Дешина? Не знаю… Їй-богу, не знаю…
— Синку, мене цікавить передусім майор Сизов. І тільки потім — шофер Дешин.
— Винен, товаришу полковник. Але мені важко судити, чому вас цікавить постраждалий, власне, навіть жертва, а не злочинець? — Чирков говорив ввічливо, але наполегливо.
— Ви впевнені, що Сизов жертва? — запитав Каїров, розглядаючи валізу.
— Це підтверджують факти.
— Мене вже у твоєму віці бентежили справи, які легко підтверджувалися фактами.
Чирков нахмурився, по-хлоп'ячому зашморгав носом:
— Ніхто не стане заперечувати, що п'яний шофер Микола Дешин чотирнадцятого березня збив майора Сизова. Злякавшись розплати, Дешин покинув офіцера, що стікав кров'ю, і втік у гори. Фактично дезертирував, чим ускладнив своє становище. Логічно?
— Відносно… А в тебе не з'являлося такої елементарної думки, чому раптом увечері майор Сизов опинився на третьому кілометрі за Рибальським селищем біля розбитої трансформаторної будки? Що його могло привести туди?
— Я не ставив перед собою завдання уточнити це. Очевидно, були якісь причини, що привели його сюди. Може, він прийшов на побачення.
— До Тетяни Дорофєєвої? — серйозно запитав Каїров. — Навряд. Він міг зустрітися з нею і вдома.
Чирков погодився.
— Так. Звичайно, не до Тетяни Дорофєєвої.
— Добре, щодо цього пункту ми маємо спільний погляд. Але мене цікавить, чому все-таки Сизов опинився біля трансформаторної будки.
— Товаришу полковник, у Сизова було сто доріг, у нас — одна. Й завжди, якщо подумати, можна знайти сто, двісті, триста версій, цілком логічних, закономірних, виправданих, за якими Сизов опинився біля трансформаторної будки вночі.
— Напевно, так, — погодився Каїров. І повторив: — Напевно, так… Ось і давайте шукати варіант — той самий, єдиний, правильний.
— Чи треба? — незадоволено запитав Чирков. — У мене щодо справи немає жодних сумнівів.
— Спасибі за відвертість.