Каїров помітив усе: й переляк, і розгубленість, і полегшення, яке, мов дихання життя, торкнулося щік, очей Дешина, кутиків його рота, коли він побачив, що вартовий залишився за дверима, а в камеру зайшов немолодий слюсар у промасленому комбінезоні і з сумкою, звідки стирчав великий розвідний ключ.
— Здоров, синку! — привітно сказав Каїров і, схопившись рукою за поперек, зморщився. — От дідько, кістки ломить! Можна? — Він кивком показав на табуретку.
— Сідай, батьку! — грубувато, але якось тужливо сказав Дешин.
Каїров, крекчучи, дістався до табуретки. Поліз за цигарками. Не виймаючи пачки з кишені, дістав одну цигарку. Потім у руках у нього опинилося кресало. Воно було зроблено з напилка. Й кінці кресала заокруглювалися, мов колеса. Кремінь, на який Каїров поклав гніт, голубів вузькими зламаними прожилками. Він добре давав іскри. Вони віялом розліталися врізнобіч. В камері приємно запахло вогником.
— Не знайдеться закурити, батьку?
Каїров прокашлявся. Неохоче, явно виявляючи скупість, відповів:
— Пошукаємо.
— Та ти не муляйся. Шостий день без куріння. Вуха попухли.
— Заріс як! Давно сидиш, чи що?
— Не питай, — прикуривши, відповів Дешин.
— Давно. Значить, скоро відпустять.
— Чому так думаєш? — швидко й насторожено запитав Дешин.
— Тепер довго не тримають. Смислу нема. Воювати треба.
— Я хоч зараз на фронт! — Дешин схопив себе за груди: — Я фашистів!.. Я їх, гадів!.. Але боюся, не пошлють. Вишку мені, батьку, приляпали.
— Не жартуй.
— Правду кажу, — Дешин промовив ці слова тихо й спокійно. Підійшов до стіни. Притулився спиною: — Ось і сиджу, як у мишоловці. Дожидаюся.
— Виходить, що будь-якої хвилини тебе можуть теє? — сказав Каїров і показав пальцями вгору.
— На помилування подав. Відмовлять, значить, теє…
— Важко ждати?
— Ой як важко! — Дешин заплющив очі. — Краще б кулю в лоб. Одразу. Щоб не думати. Зіграти в ящик не страшно. Страшно думати про це.
— Може, воно так спокійніше.
— А на дідька мені спокій потрібний, якщо земля залишиться, а мене не стане! Це ж усе… Більше не закуриш, дівку не обнімеш. Пісню не почуєш…
— Ох! — Каїров, крекчучи, вийняв із сумки розвідний ключ, присів навпочіпки біля батареї парового опалення. Похмуро й докірливо подивився на Дешина: — Накоїв ти, видно, хлопче, справ негарних, коли з такою суворістю до тебе поставилися.
— Офіцера переїхав, — кліпнув Дешин короткими віями. Й туга була в його голосі. Й страх.
— Шофер… — Каїров осудливо похитав головою: — Водити машину не вмієш — ходи пішки.
— Я? Ти не мели дурниць, батьку! Я дев'ять років за баранку тримався. — Тепер у голосі лунала тільки образа. Ні, напевно, не тільки образа, а й роздратування.
— Він до тебе сам під колеса кинувся?
— Мабуть, ні… — засумнівався Дешин. — Баба в нього тут красива. Сам майор. З грошима.
— Знайомий?
Дешин невизначено знизав плечима, наче й не знав, що відповісти на це питання.
— Знайомим не назвеш. Офіцер із штабу. Часом на машині його підкидав. У нашого брата шофера таких знайомих гарнізон. Дай іще закурити!
— Важко зараз із курінням, — зморщився Каїров і важко зітхнув.
— Не скупися, батю!.. — мало не благав Дешин. — Іще дістанеш собі. А для мене вона, може, й остання…
Каїров знову стукав кресалом об кремінь.
— Спасибі, батьку. На тому світі зустрінемося. Частуватиму цигарками я.
— Нащо так жартуєш? Я стара людина. Я теж про смерть думаю. Не треба жартувати на цю тему.
— А я, може, від страху жартую. Я боюся, може!
— Ти мужчина.
— Ну то й що… Мені ось один хлопець розповідав. У далекі часи за кордоном, у Франції чи Італії, такий звичай був. Засудженому на страту чоловікові на ніч перед стратою приводили молоду гарну дівчину. Й спав він з нею, щоб сім'я все з нього вийшло. Щоб не загинуло разом з ним майбутнє життя, яке в кожному з пас закладене.
— Добрий звичай, — погодився Каїров.
— Зрозуміло.
Каїров понуро глянув на ключ, важко підвівся з табуретки. Сказав із сумнівом:
— А мені одне незрозуміле. Задавив ти людину. Важкий випадок, так за це ж не стріляють!
— Стріляють не стріляють. Цікавий ти, батьку, дуже.
— На старість усі цікаві. Я про що кажу. Не вмієш водити машину — ходи пішки.
— Знову своє. Я шофер другого класу. Автобус у Читі водив. А тут ускочив у халепу. І нічого не доведеш… Ішов я в рейс. Напросився до мене Сизов. Підкинь, каже. Коло треба було зробити. Виїхали на третій кілометр. Він каже: стій, друга зачекати треба. В жіночий гуртожиток він, що при рибозаводі, значить, заходив. І сам пішов. А мені пляшку з горілкою залишив. З'їхав я з проїжджої частини в тупичок. За трансформаторну будку. Випив. Може, від того, що обідав погано, відключився я. Пропала пам'ять. А коли очуняв, майор під колісьми мертвий… Я втікати.