— Хто вона?
— Не можу відповісти.
— А жінка, з якою зустрічалися ви?
— Жінка? — здивувався Дешин. Заперечив сумно: — Вона ще майже дівчинка.
— Прізвище?
— Не запитував. Оленкою її звати. Там усі знають.
— Далі? — підштовхував Чирков. Якби Дешин міг добре бачити обличчя слідчого, він би легко зрозумів, що капітан незадоволений його в'ялою непевною відповіддю.
— Увечері, значить, я поїхав. Загальмував біля Держбанку. Там до мене в кабіну сів майор Сизов. На третьому кілометрі звелів зупинитися, друга, значить, забрати треба було.
— Друг не ждав майора біля трансформаторної будки?
— Ні. Він був у гуртожитку рибозаводу. Майор виліз. А мені фляжку з горілкою залишив. Я в тупичок з'їхав, щоб автоінспекцію не дратувати. Там і приклався до фляжки.
— Вас не здивувало, що майор дав вам горілку?
— Ні. Він завжди що-небудь давав. Горілку чи цигарки.
— А коли ж ви задавили майора?
— Сам не збагну. Випив. Задрімав трохи. Коли отямився, майор був готовий.
— Чому ви приховали цю обставину на слідстві? — запитав Чирков.
— Я боявся… за нетверезий стан одержати більше.
— Одержали під зав'язку… — подав голос Каїров. — А скажіть, куди ви дівали фляжку?
— Здається, вона залишилась у кабіні.
Відповідь не задовольнила Каїрова:
— А якщо точніше?
— Я не брав її.
— Виходить, вона зникла.
— Я не брав її, — повторив Дешин.
— Згадайте, коли ви отямилися, то фляжку бачили?
— Не звернув уваги.
— Жаль. Це єдиний речовий доказ, який міг підтвердити правдивість ваших слів. Але його немає.
— Може, фляжку взяв міліціонер, — сказав Дешин.
— Не думаю, — відповів Каїров. — Але ми уточнимо.
Госпіталь у Перевальному
У той день гарно світило сонце. Й молоде листя, жовте й клейке, дивилося в небо, як у дзеркало. Густо пахло землею і терпкою зеленню, а коли шосе виходило до моря і воно віялом розгорталося перед машиною, повітря свіжіло, наче відчинялася кватирка, й можна було вгадати, як пахнуть водорості, черепашки, галька.
Вони їхали вдвох. Машину вів Чирков. Каїров сидів поряд. Мружачись од яскравого сонця, дивився на дорогу, обсаджену пофарбованими у колір землі стовпчиками, за якою, опускаючись удалину, світлів видолинок. Розкидані по видолинку будиночки й огорожі навкруг них здавалися Каїрову іграшковими.
Обігнали полуторку, заповнену ящиками. Вийшли на крутий підйом, що обплітав безлісну гору, ледь прикриту дрібним чагарником.
Чирков, в якого сьогодні не відчувалося холодності в погляді й настрій був по погоді, розмірковував:
— Якщо фляжка існувала насправді, значить, її хтось узяв. Виходить, що був третій. Хто? А якщо це друг Сизова…
— Треба уточнити, чи були того вечора гості в жіночому гуртожитку. Візьміть це на себе.
— Слухаюсь, — кивнув Чирков.
— А про фляжку… Я, наприклад, не бачу причин, заради яких Дешину належало вигадувати цю історію.
— Я також… Тим більше він говорив про фляжку там, іще в камері, коли ви прийшли до нього сантехніком.
— Він пізнав мене сьогодні вночі? — запитав Каїров.
— Не думаю.
— Так. Заплутана історія. До речі, вам не здається, капітане, що «справа шофера Дешина» звучить кримінально й не виражає суті? Настав час дати операції кодову назву.
— Згоден. Так зручніше. Невідомо, що ми ще тут розкопаємо.
— Будду.
— Як ви сказали? — не зрозумів Чирков.
Каїров опустив скло. Меткий вітер прошмигнув між сидіннями, потім повернувся ще і ще…
— Пропоную назвати операцію «Будда». Вам зрозуміло чому?
— Ні, — признався Чирков.
— Я згодом поясню…
— Справа не в мені. Така назва не сподобається начальству.
— Начальство знає мої смаки. Воно просило мене тільки не кодувати операції назвами квітів. Уявляєте, операція «Азалія». Гарно?
— Цілком.
— Коли-небудь бачили її?
— Ні.
— О! Це розкішні, що густо сидять, квіти з маленьким вузьким листям.
— У мене таке враження, що ви знаєте все на світі.
— Контррозвідник повинен володіти саме такими знаннями. На жаль, у світі є багато речей, про які я не маю поняття.
У госпіталі медсестру Оленку всі вважали схожою на хлопчиська. Й виною тому було не тільки волосся, підстрижене дуже коротко, але й задерикуваті очі, й хода, як у хлопчика-підлітка, й манера розмовляти, нестримно жестикулюючи. Якщо врахувати, що на обличчя вона була гарненька, та ще світлокоса, завжди носила чистенький халат і білосніжну хустину, вдачу мала чуйну, то неважко здогадатися — вона була загальною улюбленицею. І ніхто не знав і, може бути, навіть не підозрював, що Оленці зовсім не подобалося, коли в госпіталі її називають Льонькою і додають при цьому: «Свій хлопець». Вона все-таки була дівчиною. Звичайною дівчиною…