Місяців зо два тому, гнилого лютневого дня, коли широкі хмари йшли низько, мало не торкаючись даху госпіталю, і колючий дощ періщив, немов батіг, Оленка познайомилася з шофером Миколою. Він привіз якогось майора й сидів у кабіні машини. Оленка бігла через круглий асфальтований двір у двоповерховий особняк з товстими похмурими колонами біля входу, де жив увесь медичний персонал госпіталю. Микола відчинив дверцята, гукнув:
— Дівчино, загальмуй! — Вона зупинилась. А він сказав: — Пригости чайком, мила. Змерз, як дідько.
— Біжи за мною, — відповіла вона.
І він побіг.
Розчервоніла й весела, вона напоїла його чаєм з міцною заваркою і грудками цукру. Він пив із задоволенням. Дмухав на край металевого кухля. Й розповідав смішні анекдоти, багато з яких Оленка чула і раніше. Та вона однак сміялась. Їй було весело з ним. І вона відчувала, що подобається йому.
Микола приїжджав іще тричі, все з тим же майором. Але двічі Оленка, як на зло, чергувала. А останнього разу майор пробув у госпіталі лише кілька хвилин.
Прощаючись, Микола обіцяв незабаром заїхати. Але обіцянки не викопав.
… Оленчине ліжко стояло біля вікна. В кімнаті з високими, пофарбованими в салатовий колір панелями було свіжо й чисто. Широка шафа, поставлена до стіни торцем, загороджувала вхід, утворюючи перед дверима маленький тамбур, прикритий вузенькою, барвистою завіскою. Кімната на трьох. Посередині — стіл. На ньому темна бордова вазочка з молодими розпухлими гілочками граба.
Стягнувши покривало, Оленка сіла на ліжко. Високо піднявши руки, зняла блузку. Тут же почула, як двері без стуку відчинились. Оленка злякано запитала:
— Хто там?
Гойднулася портьєра. Неприваблива на обличчя дівчина в білому халаті зупинилася біля столу, подивилася скоса на вазочку, потім сказала:
— До начальства госпіталю тебе викликають, Оленко.
— Спати хочу.
— З ночі?
— У шостій палаті на світанку моряк помер. При повній свідомості помирав. Усе пальці мої розглядав. І стверджував, що вони музикальні, що мені треба грати на віолончелі. А я цього інструмента не знаю. Ти коли-небудь бачила віолончель?
— Неодноразово, — упевнено відповіла дівчина. — Вона на саксофон схожа. Тільки труба довша.
— А я чомусь думала, що на гітару. Він так гарно про пальці говорив.
— Ні. На саксофон. Одягайся.
— У мене немає сил підвестися з ліжка, — зізналася Оленка.
— Чи скажу, що тебе не знайшла?
— Все одно не відстануть.
У кабінеті начальника госпіталю Оленка побачила тільки двох офіцерів.
— Вибачте, мені потрібен начальник, — сказала вона.
Й хотіла вийти.
— Не поспішайте, чарівна дівчино, — сказав немолодий огрядний полковник. — Вас звати Оленка?
— Так.
— Ось і чудово. Ми вас ждемо. Проходьте, будь ласка, Оленко. Сідайте. Я полковник Каїров. А це капітан Чирков.
Капітан був набагато молодший від полковника і, як здалося Оленці, серйозніший. За весь час він навіть не ворухнувсь і тільки дивився на Оленку пильно, наче просвічував рентгеном. Розгубленість, що спочатку опанувала Оленку, змінилася Цікавістю. Дівчина неквапно пройшла в глиб кабінету. Й опустилася в низьке незграбне крісло, покрите зім'ятим полотняним чохлом.
Каїров запитав:
— Оленко, ви знайомі з шофером Миколою Дешиним?
— З шофером Миколою — так. Але я не знаю, як його прізвище.
— Гляньте, будь ласка, — сказав капітан Чирков і вийняв з папки, що лежала перед ним, велику фотографію Дешина.
— Що він накоїв? — глянувши на фотографію, стурбовано спитала Оленка.
— Це він? — повторив запитання Каїров.
— Так.
— Він ваш друг?
— Ми знайомі, — спокійно, з внутрішньою гідністю відповіла дівчина.
— Давно?
— З лютого місяця. Він приїздив сюди.
— Часто? — запитав Чирков і чомусь збентежився. Кінчики його вух почервоніли дуже помітно.
— Тричі.
— Сам? — доброзичливо поцікавився Каїров.
— Ні, — похитала головою дівчина, перевела погляд на Чиркова й відповіла так, наче запитував капітан: — Він приїжджав з майором.
— Ви знаєте прізвище майора? — Голос у Чиркова був напружений, наче він над силу видавлював слова.