— Не цікавилася, — винувато призналась Оленка.
— А в обличчя його пам'ятаєте?
— Бачила один раз.
— Він тут є? — Чирков поклав перед нею кілька фотографій.
Оленка швидко знайшла фотографію майора Сизова:
— Ось він.
— Ви не помиляєтесь?
— Ні. Я його запам'ятала. Він подивився на мене так. Я зрозуміла, що не сподобалась йому.
— У жінок є таке чуття, — зауважив Каїров.
— Є, — підтвердила Оленка.
— До кого він приїжджав? — запитав Каїров.
— Не знаю.
— Жаль. — Каїров засмучено похитав головою. — Дуже жаль. Ми на вас дуже розраховували, Оленко.
— Якщо потрібно, я спробую дізнатися.
— Ми були б вам за це вдячні, — сказав Чирков і несподівано усміхнувся Оленці. Гарно, ніжно.
І вона ствердно відповіла:
— Я дізнаюся.
— Тільки робити це треба делікатно, не привертаючи зайвої уваги, — пояснив Каїров. — Між іншим… Зрозуміло?
— Так, — тихо й серйозно відповіла Оленка.
— Нехай це буде вашим комсомольським дорученням. Бойовим дорученням, — сказав Каїров, який полюбляв (що вдієш!) гучні фрази.
— Я приїду до вас завтра в цей час, — сказав Чирков, підводячись. — Строк достатній?
— Цілком. — Оленка теж підвелась.
— До побачення! — Чирков простягнув їй руку.
Автобіографія
«Я, Чирков Єгор Матвійович, народився 2 квітня 1917 року в сім'ї юриста. Батько мій, Чирков Матвій Романович, був членом Мінської міської колегії адвокатів. Мати — домогосподарка.
У 1924 році ми переїхали в місто Борисов, де батько працював у нотаріальній конторі, а я вчився в середній школі. В 1927 році я був прийнятий у піонери, в 1933 році — в члени ВЛКСМ. Громадські доручення виконував. Був редактором шкільної стіннівки.
У 1935 році я вступив до Московського юридичного інституту, який закінчив у 1940 році.
В армії з перших днів війни.
Був одружений. Але недовго, з січня по серпень 1938 року. З громадянкою Тетяною Обмоткіною ми не зійшлися поглядами на життя.
Родичі мої загинули в 1941 році під час бомбардування міста Борисова.
Під судом не був.
Родичів за кордоном не маю.
Капітан Є. Чирков.
20.12.1942 р.»
Природний убуток
— Що я йому скажу? — злякано запитала Тетяна.
— Не знаю, — ховаючи погляд, заявила Марфа Іллівна, й друге підборіддя її неприємно хитнулося.
— Він не повірить.
— Його справа. Тільки з'являтися біля тайника, тим більше товар туди класти, не раджу.
— Він сказав, що ви йому винні дві тисячі.
— За цеглу? Дуже багато хоче, — сказала, як відрізала, Марфа Іллівна, махнула при цьому рукою і почервоніла.
— Він приносив не цеглу.
— Мені невідомо, й тобі — теж.
— Ви ніколи нікому не вірите, — зітхнула Тетяна.
— Це мій недолік.
— З недоліками треба боротися.
— О, якби тільки з недоліками! До них руки не доходять.
— Марфо Іллівно, ви забалакаєте кого завгодно.
— Правильно, Тетяночко. Змалечку я заїкалася. Потім вирівнялась. І тепер балакаю, спину нема. Жан часом почне на інструменті репетирувати, а я до нього з розмовами. Він у мене слухняний, чемний. І то заблагає: «Мамо, ви кричите так, що я барабана не чую».
— Вам добре жартувати, — гірко зауважила Тетяна. — А що я скажу йому?
Марфа Іллівна ухилилася від відповіді:
— Дай води попити.
Вони пройшли на кухню.
— У мене квас є, — сказала Тетяна.
— Ні, краще води. Я квасом не напиваюся.
Крякнувши голосно й неприємно, Марфа Іллівна поставила спорожнілу склянку на підвіконня. І повернулася спиною до вікна, яке хрест-навхрест було заклеєне вузькими смужками марлі.
— Ти, Тетяно, не сумуй. Покладися на мене. Твій, він людина обережна, навіть мені не ризикує показатися. Він усе розуміє. Передай йому — наперед товар нехай до тебе приносить. Коли я сама носитиму, коли ти… Ні в кого підозри це викликати не може. Ти моя клієнтка довоєнна. Ясно?
— Ясно, але… Хто дві тисячі платитиме?
— Плюнь і забудь. У торгівлі завжди трапляється природний убуток. Про це кожен продавець знає.
Фляжка
О шостій годині вечора ще було видно, хоча сонце вже ховалося за косим мисом, і світло над містом лежало м'яке, і усе було без тіней, мов на дитячому малюнку. Каїров пішов до Золотухіна. Він повільно, наче прогулюючись, ступав по стертому, давно не ремонтованому тротуару, що тягнувся від будинку до будинку, більшість яких давно були без дахів та вікон. Біля продуктового ларка жінки ждали своєї черги. Продавщиця різала хліб довгим, наче шабля, ножем, і він мерехтів тьмяно й холодно.