Сквер, заселений старими, кремезними кленами, був порожній.
Крамниць уціліло мало. Та й уцілілі мали пригнічено непривітний вигляд. Але листя на деревах уже набирало силу. І дивитися на нього було приємно.
На виході зі скверу Каїров зупинився, щоб пропустити машину, яка мчала на великій швидкості, та, заскреготавши гальмами, вона, лише трохи проскочивши мимо Каїрова, завмерла біля тротуару. З'явилася кудлата голова. Почувся знайомий голос:
— Мірзо Івановичу!
— А я до тебе, Дмитре, — сказав Каїров Золотухіну.
— Ласкаво прошу в машину.
— Тут недалеко. Ходімо пішки. Подихаємо свіжим повітрям, — запропонував Каїров. — Це повертає сили і бадьорість.
— Як завжди, ви маєте сенс, Мірзо Івановичу. — Золотухін вийшов з машини. Сказав шоферові: — їдь. — Виглядав нін утомлено. Подав Каїрову руку: — Я підготував дані, які ви просили.
— Спасибі, Дмитре. Як Неллі?
— Що з нею станеться? — незадоволено відповів Золотухін.
— Слухай, дорогий, — Каїров промовив ці слова владно й суворо, — таким тоном ніколи не смій говорити про Неллі! Вона мені як дочка.
Золотухін збентежився:
— Мірзо Івановичу, ради бога, не гарячкуйте. Здається, я трохи втомився.
— Не чоловіча справа жалітися на втому.
— Я не жаліюсь. Я пояснюю. Не сердьтеся, Мірзо Івановичу. Я люблю Неллі.
— А розуміти її — розумієш? — Каїров схилив голову набік, зазираючи в очі Золотухіну.
— Це вже тонкощі. Тепер не до них. Нехай вона мене розуміє. В неї більше вільного часу.
Каїрову відповідь видалася дивною. Мало того, не сподобалася. Спочатку йому хотілося осадити Золотухіна чи прочитати йому мораль про подружнє життя, але той виглядав таким нещасним, таким замороченим, що Каїров не знайшов нічого іншого, як просто запитати:
— Підрахував?
— І не думав.
— Не вірю.
— Чесно, Мірзо Івановичу… В нас з Неллі все гаразд. Добре ми з нею живемо. Щоправда, докоряє мені, що простору в мені малувато, що суха я людина. Не сперечаюся. Кажу, постривай, після війни життя справжнє почнеться.
Нота гіркоти пролунала в голосі Золотухіна голосно й виразно, як півнячий крик на світанку. Каїрову не сподобалося це. Й він сказав нуднувато, по-старечому:
— Із життям лише коли розстаються, розуміють, що воно справжнє. А після війни, любий, свої труднощі будуть.
— Ясна річ, — без піднесення погодився Золотухін.
Вони поминули площу. Голубий присмерк лежав над нею, мов перекинута чаша. Піднялися вулицею, яку перегороджувала складена з цегли барикада. Вийшли до будинку міліції.
— Старшина Туманов на місці? — запитав Каїров.
— Зараз з'ясуємо, — відповів Золотухін.
Але з'ясовувати не довелося. Старшина Туманов сидів біля столу чергового, набирав номер телефону. Побачивши прибулих, він поклав трубку, встав і привітався.
— Мені треба задати вам тільки одне запитання, — сказав Каїров. — Ви не знаходили в машині Дешина фляжки з горілкою?
— Ні, товаришу полковник.
— Отже, не знаходили, — багатозначно уточнив Каїров.
Старшина стояв перед ним навитяжку, дивився на полковника чесно, з розумінням. І Каїров повірив, що така людина не приховала б фляжку, нехай навіть наповнену горілкою.
— Фляжки в кабіні не було. Я освітив кабіну. Думав побачити кров. Або інші сліди злочину.
— Нічого не побачили? — Каїров уже не дивився на старшину.
Пофарбовані білою фарбою шибки вікна за спиною чергового світилися слабо й мерехтливо.
— Підозрілого нічого.
— Спасибі. — Потім, повернувшись до Золотухіна, Каїров сказав: — Гаразд, на все добре.
— Вам не потрібна моя допомога, Мірзо Івановичу?
— Поки що ні.
Вийшовши з міліції, Каїров вирішив не спускатися вниз ні площі, а повернутися в готель верхньою дорогою. Вона виведе його до вузької вулички, на якій він колись жив. У них з дружиною був затишний дерев'яний будиночок, і персиковий сад. І виноград «ізабелла» над вікнами. З винограду восени Каїров чавив вино. Та виходило мало. Й вино випивали молодим, не пізніше Нового року. Воно дуже гарно пахло. Чудово! І було майже як виноградний сік, тільки трішки з градусами. Й колір у вина був темно-червоний. Воно приємно блищало в келиху, якщо світло потрапляло на тонкі стінки й котилося вниз жовтим іскристим клубком.
І море іскрилось. І влітку і взимку… Тому що і взимку було багато сонячних днів. Небо в січні голубіло ще частіше, ніж у серпні.