Білі панами, яскравий одяг курортників на бульварах рясніли, наче прикраси. Вони надавали місту святкового і дещо легковажного вигляду.
Сьогодні море й небо залишалися такими ж, але курортну панаму місто замінило на матроський бушлат.
Каїрову не довелося бути восени сорок другого року серед захисників міста. Проте він багато, дуже багато чув про мужність людей, які розтрощили ворога, перегородили йому шлях на Чорноморське узбережжя Кавказу.
І тепер, вдивляючись у сильні й спокійні обличчя мешканців міста, Каїров вірив, що ці люди зроблять усе. Й місто, їхнє рідне місто, стане ще краще, ніж довоєнне. Як і годі, воно буде сонячне, красиве, веселе, але воно буде і суворіше, і стриманіше, тому що подвиги чоловіків і жінок, що відстояли його, не забудуться ніколи.
Обеліски й пам'ятники встануть поряд з тополями й кипарисами, а легенди про мужність і безстрашність передаватимуться із уст в уста.
Складеться дуже багато легенд — про піхотинців, моряків, льотчиків, зенітників. І спочатку, очевидно, нічого люди ми дізнаються про чекістів. Тому що дії їхні відомі лише обмеженому колу осіб і за службовими законами до певного часу розголошенню не підлягають.
… Жінка з повними відрами йшла через вулицю. Вода вихлюпувалася на землю.
Побачивши воду, Каїров одразу згадав про фляжку.
Куди ж поділася фляжка, з якої Сизов поїв шофера Дешина? У речах Сизова її нема. Та й не повинно бути. Речі брали з готелю. А в готель Сизов не повернувся, тому що лишився лежати під колесами. Фляжку Дешин не забирав (Каїров вірив у це). Отже, був третій. Хто він? У чім полягала його роль?
Знову Перевальне
«Цілком таємно.
Полковнику М. І. Каїрову.
Відпр. 1 прим.
З квітня 1944 року співробітниками воєнної контррозвідки «Смерш» фронту спільно з територіальними органами державної безпеки і внутрішніх справ у районі станції Південна затриманий Примаков Євгеній Васильович (він же Авраменко, Одинець, Парцаліадіс, Домогацьких). Агентурна кличка — Довгий. Пройшов спеціальну підготовку в диверсійно-розвідувальній дивізії «Бранденбург-800». З квітня по грудень 1941 року був у розпорядженні розвідуправління «Валлі-VІ». З лютого 1942 року — співробітник зондеркоманди «Марс» розвідоргану «Цепелін», підпорядкованого головному управлінню імперської безпеки. Ішов на зв'язок з агентом на кличку Зуб, якого знав в обличчя. З десяти фотографій, показаних йому, з зображенням різних людей без вагань відібрав фотографію Сизова. Мав запасну явку в Перевальному.
Нижче для орієнтування наводяться уривки зі стенограми допиту:
Слідчий. Де ви повинні були зустрітись з Сизовим?
Примаков. Я не знаю ніякого Сизова. Я йшов на зустріч з агентом на кличку Зуб. У нього було багато прізвищ.
Слідчий. І прізвище Сизов було теж?
Примаков. У дивізії «Бранденбург-800» він носив прізвище Недєлін. Але я підозрював, що воно в нього не перше й не останнє.
Слідчий. Гаразд. Тоді дайте відповідь на запитання, де ви повинні були зустрітися з агентом на кличку Зуб?
Примаков. 15 березня з пів на третю до третьої біля входу в міську лазню мені належало ходити з дубовим віником у правій руці.
Слідчий. Пароль?
Примаков. Ми добре знали один одного. Й пароля не було.
Слідчий. У чім полягало ваше завдання?
Примаков. Зуб повинен був улаштувати мені зустріч з людиною на кличку Японець, у розпорядження якого я і поступав.
Слідчий. Я не дуже вірю, що вам не дали пароля. А якщо Сизов не з'явився б на місце зустрічі? Ваші начальники мали врахувати й такий варіант.
Примаков. Так і сталося. Сизов не прийшов до лазні. У мене був запасний варіант. Дуже складний. Тому що тут волику роль відігравали число місяця і година доби. 18 березня я повинен був до сьомої вечора приїхати в госпіталь у Перевальному. Сказати черговій сестрі, що я родич пораненого офіцера Колесова з Чимкента. Оскільки офіцер Колосов помер кілька днів тому, я попросив би дозволу залишитися до ранку, щоб провідати його могилу. Вранці на кладовище до мене повинна була підійти людина й спитати: «Це ви з Чимкента? В Чимкенті є вулиця Леніна?» Відповідь: «Вулиця Леніна є в кожному місті».
Слідчий. Як же склалися справи в дійсності?
Примаков. Я вже казав, що Зуб у лазню не прийшов. На другий день я дістався до Перевального. Дві доби ховався в горах. І лише о сьомій годині з'явився в госпіталі. Все зробив за інструкцією. Мене залишили переночувати. Поклали самого в маленькій кімнаті. Там були тільки стіл і ліжко, на якому я лежав. Навіть не було стільця. Я склав одяг на столі. Кімната не зачинялася на жодні замки. Двері прикривалися нещільно. Я почувався, як у пастці. Весь час тримав руку з пістолетом під подушкою. Сон не брав мене, хоч я не спав уже майже три ночі. Минуло понад годину, як раптом двері відчинилися. В кімнату хтось зайшов. За звуком кроків мені здалося — жінка. Я запитав: «Хто це?» У відповідь справді жіночий голос: «Це ви з Чимкента?» — «Так», — не вірячи своїм вухам, сказав я. «У Чимкенті є вулиця Леніна?» — «Вулиця Леніна є в кожному місті».