Церква збереглась. Але використовувалася не за призначенням. До війни там був павільйон, в якому можна було випити склянку холодного «Абрау-Дюрсо».
Оленку Чирков знайшов у головному корпусі. Вона йшла через вестибюль, несучи під пахвою лікарняні картки. Побачивши Чиркова, дівчина почервоніла і, як йому здалося, розгубилася.
Він сказав їй:
— Здрастуйте, Оленко. Ось я й приїхав.
— Здрастуйте, — сказала Оденка. — Я зараз. Я тільки віднесу картку.
Він сказав:
— Гаразд.
Вона відповіла:
— Посидьте тут на дивані. Я повернуся дуже швидко.
Він сів на диван. Вестибюль був великий, чистий, світлий. Двоє поранених, що одужували, пересікли вестибюль і піднялися східцями.
Східці були зроблені з пожовклого мармуру. Але доріжки на них не було. Тільки латунні прути, які лежали впоперек східців, нагадували про те, що колись тут лежала важка килимова доріжка.
Оленка повернулася і справді швидко. Вона не сіла на диван, зупинилась і запитала:
— Будемо розмовляти тут чи вийдемо?
— Краще вийдемо, — сказав Чирков. — Дуже гарна погода.
— Так, погода гарна, — сказала Оленка і повернула голову до вікна.
— У вас є вільний час? — запитав Чирков.
— Небагато. — Вона ласкаво подивилася на нього. Він підвівся. Пішов поряд. Вона тихо й швидко сказала: — Візьміть мене під руку.
Мимо йшов чоловік у білому халаті — напевно, лікар. Він здивовано подивився на Оленку.
— Ваш поклонник?
— Ні. Хірург. Великий хірург.
Свіжість зустріла їх у дворі. Вони обійшли фонтан, в якому давно не було води. На дні лежала суха земля та зморщене минулорічне листя. Горобці сиділи на цементному потрісканому дельфіні, з пащі якого колись струменіла вода.
— Мені подобається ця алея, — сказала Оленка й потягла Чиркова в алею, що вела до моря.
— Чим ви мене порадуєте? — запитав Чирков.
— Я про все дізналася, — відповіла Оленка.
— Усе-все?
— Те, про що ви мене просили.
— Кажіть.
— Майор, яким ви цікавилися, приїжджав до нашої сестри-хазяйки. Звати її Серафима Андріївна.
— Прізвище? — нетерпляче запитав Чирков.
— Погожева…
— Як мені її побачити?
— Це неможливо.
— Чому? — Це було більше схожим на переляк, ніж на здивування. Чирков зупинився. Випустив руку Оленки.
І вона подумала, який же він нервовий. І їй стало жаль його. Й вона відповіла тихо-тихо:
— Її немає більше в госпіталі.
— Давно?
— З вісімнадцятого березня.
— Що з нею сталося?
— У неї загинула сестра. Десь при бомбардуванні. Вона взяла відпустку. Й більше не повернулася.
— Керівництво госпіталю не поцікавилося чому? — запитав Чирков.
Оленка винувато посміхнулася:
— Такий тепер час. З кожною людиною все може статися.
— Так, — сказав Чирков. — Час такий, що все може статися. Спасибі вам, Оленко. Ви молодець.
— Це не так важко було зробити. Я… робила з великим бажанням. Мені дуже хотілося допомогти вам.
— Спасибі ще раз. Ви сьогодні чергуєте. До котрої години?
— До шостої вечора.
— Добре. А наступного тижня ви коли чергуєте?
— Уночі.
— Вдень будете вільні?
— Так. Але чергувати вночі погано, тому що все одно вдень хочеться спати. І якось виходить, що не бачиш ні дня, ні ночі. Повернешся вранці, впадеш у ліжко. Прокинешся тільки до обіду. Поки туди-сюди… Причепуришся. І треба знову заступати. Краще чергувати вдень.
— Добре, — сказав Чирков. — Я на це зважу. А тепер ми попрощаємось. Я піду до начальника госпіталю. Повинна ж зберегтися особова справа Серафими Андріївни Погожевої.
У відділі кадрів Чиркову принесли потерту худу папку, в якій лежали трудові книжки, довідки, заяви, очевидно, частини вільнонайманих співробітників госпіталю.
— Зараз знайдемо, — сказав сивий лисуватий чоловік з хворобливим обличчям сірого кольору. Він був у цивільному костюмі. Й кульгав на ліву ногу. — Так, що ж ми маємо? — Чоловік перебирав документи: — Погожева… Погожева… Є. Ось, будь ласка. — Він простягнув Чиркову донорську довідку про здачу крові Погожевою Серафимою Андріївною в місті Батумі: — І все.