— Якщо ви хочете найняти кімнату, — м'яко, наче вибачаючись, промовляє Тетяна, — то… Я не можу здати. У мене вже є постоялець.
— Майор інтендантської служби Роксан.
— Ви знаєте? — дивується Тетяна. Й тут же запитує кокетливо: — Це він вас прислав?
— Я сам по собі, — зізнається Каїров.
— Співчуваю. Але нічого іншого сказати вам не можу.
— Не засмучуйтесь. Я зупинився в готелі Будинку офіцерів. До речі, в тому самому номері, де жив майор Валерій Сизов. Він, здається, був вашим квартирантом?
— Це не має значення, — сухо відповіла Тетяна. Її, очевидно, почав дратувати освідомлений і балакучий полковник. — Насамперед Сизов був моїм другом.
— Вибачте, — сказав Каїров. — Але оскільки я тут, дозвольте задати вам кілька запитань. Вони стосуються саме вашого друга.
— Хто ви такий? — тихо й трохи злякано запитала Тетяна.
— Полковник із контррозвідки.
Чирков скептично поставився до ідеї Каїрова відвідати Тетяну в її квартирі.
— Краще викликати. Допитати. А в будинку влаштувати обшук.
— Ти не маєш анітрохи фантазії, синку. Ти нудний реаліст. Може, я дещо старомодний, але мені здається, для натхнення треба обдивитися будинок, де живе Дорофєєва. Я хочу пройтися тією дорогою, якою багато разів ходив Сизов. Подивитися подвір'я, піднятися східцями, постояти біля дверей. У будинку є підвал. І, напевне, є горище. Я хочу подивитися квартиру. Вона може бути чистою або брудною. Я хочу подивитися меблі. Речі — також чудові свідки. Я вважаю за краще застати хазяйку зненацька. Все це для мене дуже важливо. Я повинен визначити своє ставлення до Дорофєєвої: чи вона була тільки коханкою Сизова, чи ще і співучасницею?
— Вам видніше, товаришу полковник, — сказав Чирков. — Хочу лише попередити. Я, хвала богові, знаю свою колишню дружину. Неофіційна бесіда з нею може дати нульовий результат. По-перше, Тетяна брехуха. По-друге, якщо ви зразу не поставите крапки над «і», не скажете, хто ви й навіщо прийшли, вона вирішить, ви просто набиваєтесь до неї в ліжко. Й у відповідь на ваші хитромудрі запитання буде безвідповідально патякати.
— Дякуємо, капітане, за попередження.
— Не мені вас учити, та професійно грамотніше було б викликати Дорофєєву на допит.
— Милий Єгоре Матвійовичу, запам'ятай: контррозвідка — це не просто професія. Контррозвідка — мистецтво. А в мистецтві кожен іде своїм шляхом…
Низька арка, що похмуро дивилася на вулицю, вела у подвір'я. У глибині двору ліворуч стояв двоповерховий котедж, в якому жила Тетяна Дорофєєва. Її квартира містилася на другому поверсі. Подвір'я було маленьке. Бомбосховище, яке жовтим горбом височіло неподалік од старої груші, ділило його на дві частини. Двері в бомбосховище були відчинені. Темрява чорним оком дивилася на забризканий сонцем двір і дихала вологістю. Двоє дівчаток гралися в класи. Сміялися вони легко, безтурботно. Пальтечка на них розкривалися, короткі й латані.
Із репродуктора, що висів на сірому, затиснутому рейками стовпі, долинав голос московського диктора. Він читав ранкове повідомлення Радянського Інформбюро. Новини були гарні. 4-й Український фронт рвався до Севастополя.
На сходову площадку, дерев'яну, з поручнями, що давно втратили свій первісний коричневий колір, виходило троє дверей. Коротка й, наче трап, крута драбина вела на горище. Люк над нею був зачинений. Ступивши вгору на кілька східців, Каїров переконався: кришка забита заіржавілими цвяхами. Й немає жодних слідів, що люк недавно відкривали.
Іще внизу Каїров звернув увагу: вікна першого поверху висять низько над землею, навряд чи в будинку є підвал.
… Почувши, що він із контррозвідки, Дорофєєва не злякалася, не збентежилася. Навпаки, з інтересом, точніше, з цікавістю подивилася на Каїрова. Без усмішки, але цілком гостинно сказала:
— Почувайтеся, мов удома, полковнику. Давайте я до поможу вам зняти шинель.
— Я сам. Прошу, не сприймайте мене за дідуся.
— Навіщо ж? — усміхнулася Тетяна. — На мій погляд, людині стільки років, на скільки вона виглядає.
— Я дивлюся, ви прогресивно мислите.
— Не терплю умовностей.
Каїров пильно подивився їй у вічі. Вона витримала погляд.
— Я думаю, розмова у нас з вами вийде.
— Ви хитрий, — відповіла вона.
— Несподіваний висновок.
— Цигани всі хитрі.
— Я не циган.
— Вірменин?
— Я з Азербайджану.
Вона сіла на диван. Перекинула ногу за ногу. Сукня з сіро-голубої матерії зібралась у складки і тепер лише трохи прикривала коліна. Відкинувшись, вона, раптом заламавши руки, стала поправляти зачіску.