Голова Каїрова вже давно з чорної перетворилась на кольори махорочного попелу, й він звичайно ж розумів: поза, в якій тепер перебувала Тетяна, давно вивчена й відпрацьована. Та разом з цим саме життєвий досвід не дозволяв зробити іншого висновку — ця жінка збудована бездоганно.
— Ви про мене погано думаєте? — раптово запитала Тетяна.
— Я думаю про вас добре.
— Ні. Ви про мене погано думаєте. Я гарна, й усі чоловіки думають про мене одне й те ж. — Гіркота була в її голосі і в погляді також.
— На жаль, я прийшов сюди не як чоловік. — Він зрозумів, що втрачає ініціативу в розмові.
— Я вам не вірю.
— У мене єдиний спосіб переконати вас у протилежному: задати кілька запитань.
Вона недовірливо похитала головою і сказала втомлено:
— Усі починають з цього.
— У ваших поклонників бідна фантазія, — пожартував Каїров. І вийняв портсигар: — Дозвольте?
— Будь ласка. — Вона поставила перед ним попільничку. Знов опустилася на диван. Пожалілася: — Я нещаслива.
— Тепер не час говорити про щастя, — повчально зауважив він. Прикурив од запальнички.
— Що ви, чоловіки, розумієте в часі? Ось ви мені в дідусі годитесь, а на вас дивитися приємно. І будь-куди з вами піти можна.
— Дякую.
Тетяна сумно всміхнулася:
— Якщо я доживу до ваших років, на мене ніхто й не гляне. Для жінок інший відлік часу, полковнику.
— Може, ви й маєте рацію… Та я все-таки перейду до справи. Коли ви познайомилися з майором Сизовим?
— Яке це має значення? — раптом напружилася вона. Й погляд її зробився холодний. І обличчя зблідло, може, від переляку.
— Не задавайте зустрічних запитань! — здається, розсердився Каїров.
— У грудні. Число не пам'ятаю. Але можна уточнити. Він прийшов у бібліотеку. Я виписала йому читацьку картку. Там зазначено дату.
— Очевидно, ви знали його близько. Чи не було в поведінці Сизова чогось підозрілого?
— Усі чоловіки однакові. У вічі: ля-ля, гарна, мила. А з хати вийшов — жодної спідниці не пропустить.
— У нього була жінка?
— Отже, була, якщо листи писала.
— Ви їх бачили?
— Один. Але й цього досить.
— Поспішний висновок. Насамперед необхідно прочитати лист.
— Він учив мене іншого. Вдарив по обличчю, сказав, щоб я не сміла читати чужі листи.
— Лист зберігся?
— Ні.
— Може, згадаєте зміст?
— Нічого цікавого там для вас не було.
— Охоче вірю. Але заради цікавості хотів би почути.
— На початку листа вона розпускала слину: дорогий, любий. Зустрітися б хотіла, та обставини не дозволяють. Очевидно, заміжня, шльондра… Просила на брата вплинути, який після контузії зовсім опустився. І тепер віниками торгує біля лазні.
— Дубовими?
— А ви звідки знаєте?
— Проходив повз лазню… Там завжди віниками дубовими торгують.
— Не знала. В лазню не ходжу. В мене ванна… Щоправда, гарячої води нема. Та я миюся холодною. Звикла. А шкіра від цього стає еластичнішою і здоровішою. Дивіться. — Вона заголила руку вище ліктя. Шкіра у неї була смаглява, що гарно зберегла сліди минулорічної щедрої засмаги.
— Що ще було в листі?
— Нічого. — Їй була неприємна ця розмова. Така неприємна, що блідість, наче талий сніг, зникла з обличчя. І тепер — чи від злості, чи від звичайного роздратування — воно вкрилося великими рожевими плямами.
— Ким підписаний лист? — запитав Каїров.
— Підпис нерозбірливий.
— Зворотна адреса?
— Без адреси. — Вона відповідала, нервово покусуючи губи.
— Не звернули уваги, з якого міста відправлено листа?
— Місцевий… Тому я й вигнала його. Останній тиждень він жив у готелі.
— Речей своїх Сизов не залишив у вас?
— Усе забрав. Забув лише фляжку.
— Покажіть її.
Тетяна неохоче підвелася з дивана. «Дивна вона жінка, — подумав про неї Каїров. — А може, й ні. Може, все закономірно. Народилася красивою. Свого роду витвір мистецтва. Легковажна. Це теж од народження. Яким би виглядало життя на землі, якби всі жінки були отакі вродливі? Й такі легковажні. Напевно, виробилися б інші звичаї, нрави. Поняття моралі було б також зовсім інше. Чому вона так розмовляє зі мною? То сердиться, то кокетує. Напевне, Тетяна по-іншому й не може розмовляти з чоловіком. Вона звикла подобатися. Звикла, як п'яниця до алкоголю».
Тетяна принесла фляжку. Звичайну, з алюмінію. В зеленому матер'яному чохлі. Струснула. Булькнула рідина.
— Що тут? — запитав Каїров.