— Вино. Чарочку?
— У першій половині дня не вживаю.
— Гарна звичка.
— Сизов пив?
— Багато. Та ніколи не п'янів. Тільки очі червоніли.
— Я заберу з собою фляжку. Злийте вино у графин.
— Графин не порожній. А це вино випийте в другій половині дня за наше знайомство.
— Дякую. — Каїров підвівся. — Скажіть, Сизов розмовляв з вами про події на фронті?
— Рідко. Мені здається, вони не дуже його цікавили. Він любив повторювати, що тепер фронт усюди.
— Це точно. Спасибі… Всього найкращого. Вибачте вже…
— Будь ласка, будь ласка, — чемно відповіла Тетяна.
Біженка з Новоросійська
Рибоколгосп «Чорноморський» притулився до моря за високою, що ступала в хвилі, скелею, на якій моряки поставили потужну берегову батарею. Там же й очкасті прожектори. Вночі, наче кулі, темряву пронизують. А вдень сплять під густими плямистими сітками. Скеля струнка, мов дівчинка, красива, примітна. Німці на неї в сорок другому зуба гострили. Тільки вистояли моряки. Скільки чорнопузих, хрестатих літаків дельфінами в морі перекидалося!
Постраждав рибоколгосп. Звичайно, менше ніж місто. Але… семирічну школу прямим влучанням на тріски рознесло. На рибозаводі від коптильного цеху лише купи цегли лишилися. З півдюжини житлових будинків трусонуло. Щоправда, прямих влучень у будинки не було, та з вікнами, дверима попрощатися довелось.
Колгосп славився рибою. До війни мав торговельні угоди з багатьма санаторіями та будинками відпочинку. Тримав свій ларьок на міському базарі. Робив консерви в цехах власного маленького заводу.
Як почалася війна, вилов упав. Більшість чоловіків пішли в армію. Жінки тепер старшували на шаландах. Честь їм і хвала. Нічим сильному полу не поступалися. Та ось лихо: нині в море далеко виходити ризиковано. Німецькі підводні човни ще, мов акули, нишпорять. Мін — що медуз перед штормом. Промишляють колгоспники біля берега. А який вилов на мілині — річ відома. Й усе ж шаланди ніколи не поверталися порожні. День на день не випадав — кефаль, ставрида, хамса, битий дельфін. Дельфіняче м'ясо було цілком їстівне. Та коли його смажили, сморід стояв над усім селищем, що заповзало в гори ящіркою. Кмітливіші господині додавали в печеню стручковий перець, кріп, часник, цибулю…
Ваня Манько шморгнув носом. Ні, їсти йому не хотілося. Він досхочу наївся дельфінячого м'яса. Йому б звичайного, яловичини. Та це буде згодом, коли батько повернеться з фронту. А тепер… Тепер Ваня втікав з уроків. І крутою стежиною, що огинала кущі, спускався до моря. Море сьогодні було тихе й ласкаве. Хвилі не шуміли, а розмовляли одна з одною пошепки, як хлопчиська на уроках.
Учився Ваня в четвертому класі. Коли школу розбомбило, їх перевели в клуб. Концертний зал великий. У кожному з чотирьох його кутків навчався клас. І гомін стояв щільний і нерозбірливий, наче на колгоспному базарі. В ранкову зміну ходили перший, другий, третій та четвертий класи. Після обіду — з п'ятого по сьомий.
Нудно в школі було Іванові. Він любив море. Любив рибоколгоспний причал. Запах вітру морського, солоного. Він давно вирішив стати рибалкою. І жалкував, що через маленький зріст дорослі не беруть його в море.
А навчання? Яка з нього користь! Рибі особисто начхати, хто її неводом витягує — письменний чи не дуже.
Берег довгий. І півкруглий, як край блюдця. Галька на ньому світла. Лише біля самої води — темна й блискуча. Тому що волога. Не встигає висихати. Хвилі лижуть її і лижуть, мов кіт сметану. Добре на березі. Та від сторонніх очей не сховаєшся. Побачить хтось із колгоспників Івана — не пожаліє. За вухо візьме. І… заведе в школу.
Найкраще сховатися б удома. Так раніше Іван і робив, коли мати на шаланді виходила в море. Але тепер лафа скінчилася. Третій тиждень у них квартирантка живе, біженка з Новоросійська. Сувора така тітонька — вчителька. Взяли її алгебру та геометрію викладати. У старших класах. Ось вона й байдикує в першій половині дня вдома.
Зітхає Іван. Важко, як старий. Думає: а якщо обережно-обережно на горище перебратися? Квартирантка й не помітить. Валяється, напевно, на ліжку. Книгу читає.
Правильна думка! На горищі сіно. Поспати можна. Задвірками виходить Іван до своєї хати. Біля криниці в паркані дірка. А навкруги кропива молода — багатство за нинішніх часів. Суп з неї варять.
Підібрався до сарая Іван. Подивився крізь щілину. Завішене вікно в кімнаті квартирантки. Тепер — шасть у сіни. А там і драбина на горище. В сінях на лаві відро з водою стоїть. І кухоль поруч. Попити б водички, та зашуміти кухлем можна. Іван переводить подих і п'є прямо з відра.