Драбина вдома добра, не рипить. Люк гавкнути може. Навіс там один перекошений. Нагодувати б його риб'ячим жиром! Іван, підштовхуючи однією рукою люк угору, другою піднімає край, де заїдає навіс. Ура! Минулося!
Старанно зачинивши люк, Іван ступає в сіно до слухового вікна. Шаль, що з нього моря не видно. Зате скелю видно. І батарею на ній. І морячків також… Щасливі хлопці — моряки, ніхто в школу не ходить. І безглузді завдання «З пункту А вийшов поїзд із швидкістю 60 км за годину…» — розв'язувати не примушують.
«Виросту — піду в моряки, — думає Іван. — Рибалкою, звичайно, добре. Та не сидіти ж вік у колгоспі! Краще по морях, океанах побродити. Куплю собі мавпу й навчу різних фокусів. Ось потіха буде…»
Тер-рр… Скрипить люк. Кого лиха година принесла?
Квартирантка. Вистежила, зануда!
Проте про всяк випадок Іван ховається за важкою, обвішаною павутинням балкою. Квартирантка дряпається по сіну, піднявши пелену сукні. Її довгі ноги в чорних панчохах провалюються в сіно. Вона ступає навколішки. Доповзає до слухового вікна. В руках у неї з'являється бінокль. Вона підносить його до очей і щось довго роздивляється.
«Батарею!» — здогадується Іван. Він сидить ні живий пі мертвий.
Потім квартирантка повертається назад. Вибирається з люка.
Іван хоче простежити, що ж вона робитиме далі, спинається навшпиньки. Дрин, що випадково опинився під ногами хлопчика, зрадливо тріщить. Квартирантка здригнулась і обертається…
Що ми маємо?
Чирков детально, з властивою йому сумлінністю розповів Каїрову про поїздку в Перевальне. Крізь потужну лупу Каїров, крекчучи й незадоволено наморщуючись, розглядав фотографію, яку дала капітанові Оленка. Він підійшов до вікна. Потім знову сів на ліжко. Нарешті поклав і лупу, й фотографію на ковдру. Сказав:
— Траплялося мені бачити фотографії і дещо вищої якості…
— Якість і справді не дуже, — погодився Чирков.
— Очі трохи змазані. Кліпала… Гаразд. Збільшити й розмножити. Сьогодні ж.
— Завтра на ранок, товаришу полковник. У нас сушилки немає.
Каїров нічого не відповів. Однак обличчя в нього стало кисле й зовсім старе. Йому треба було б поголитися, бо щетина на підборідді густо темніла.
— Ви обідали? — запитав Чирков.
— Ні, — відповів Каїров і погладив долонею підборіддя.
— Тож ходімо в їдальню.
— Іще не час, капітане. На ситий шлунок важко думається. Кров з голови йде.
— При моїй худорбі це непомітно, — не стримав усмішку Чирков.
— Тобі легше прожити. Гаразд, — Каїров підвівся з ліжка, — досить жартів. Перш ніж вирушити в їдальню, підіб'ємо підсумок наших двох візитів. Що ми маємо на сьогоднішній день?
— Ми маємо фотографію сестри-хазяйки Погожевої, з якою Сизов підтримував контакт. Ми знаємо, що якась жінка, вважаю Погожева, писала Сизову й призначила зустріч біля лазні з агентом Примаковим. Ми знаємо, що Погожева…
— Очевидно, Погожева, — поправив Каїров.
— Так… Очевидно, Погожева рекомендувала Примакову влаштуватися на нафтоперегінний завод. Вона не дала йому пароля, сказавши, що його знайдуть. Вважаю, вона не могла розраховувати лише на себе. Отже, в місті є чи в місто прибудуть агенти, які знають Примакова й яких Примаков знає в обличчя.
Чирков говорив не вільно, а так, немов диктував протокол. Давалася взнаки звичка.
— Так чи інакше, а нафтоперегінний завод випускати з поля зору не можна, — сказав Каїров. — Можливо, сама Погожева стане шукати зв'язок із Примаковим. Вона ж не може знати, що він заарештований. Тому сьогодні ж направимо на завод людину з фотографією Погожевої. Раптом клюне. Однак основну увагу, капітане, й усі сили свої ми повинні викласти на головні питання. Хто вбив Сизова? Й з якої причини? Треба проаналізувати всі причини, аж до ревності. В цьому світлі особливо цікавий Роксан.
— Отже, версію з Дешиним…
— Версію з шофером Дешиним треба відкинути, й чим швидше, тим краще. Дешина слід судити за іншими статтями. До вбивства він жодного дотику не має. Якщо фляжка Сизова опинилася на квартирі Дорофєєвої, тоді з чиєї ж фляжки він частував шофера? З'ясуйте в господарників, чи не отримував Сизов другої фляжки. Опитайте його товаришів по службі, чи не позичав він у кого фляжки. Підготуйте мені фотографії офіцерів, з якими Сизов був знайомий чи міг бути знайомий. Ми відправимо їх у Поті. Можливо, Примаков впізнає когось на фотографії. Все це потрібно мені завтра до години дня. Сьогодні ж до десятої вечора забезпечте вантажну машину, лопати й чотирьох солдатів. Отак, Єгоре Матвійовичу… Оленка зраділа з вашого приїзду?