Я зрозумів, що товариш Каїров зробив правильно, одягнувши мене в офіцерську форму. Мені буде неважко загубитися у цій безликій солдатській масі.
Коли поїзд зупинився, я вистрибнув із тамбура. Переліз під сусіднім вагоном. І несподівано опинився перед групою офіцерів. На щастя, вони вели голосну розмову і не звернули на мене уваги. Опасистий полковник, задихаючись, вигукнув:
— Ой лишенько, ви подивіться навколо: нас погубили ось ці ешелони. Огірки, сукно, пшениця. Хапай, бери! Користування місцевими засобами перетворилося на грабунок! Боже мій! Тили обслуговує сила-силенна чинів, які втратили елементарне уявлення про солдатську й офіцерську честь. Так-так, панове!
Я знову пірнув під вагон…
Нарешті, коли залізнична колія і незліченні ешелони опинилися за моєю спиною, я побачив перед собою маленьке місто, оточене горами. Сади й дерев'яні хатки на схилах, наче гнізда.
Назустріч мені йшла літня дама, обличчя під чорною вуаллю.
— Вибачте, пані, ви не підкажете, де тут вулиця Святославська?
— Це на Павуці.
— Як? — не зрозумів я.
— Приморська частина міста, пане, називається в Туапсе Павуком.
— Мені слід іти до моря?
— Вам ліпше піднятися на Майкопську дорогу. Це сюди. — Дама вказала рукою на ламану, що йшла вгору, стежинку. — Потім вийдете на Абазинський проспект. Біля друкарні Гаджибекова повернете праворуч. І пройдіть Полтавською вулицею. А ще краще вам дістатися набережною. Там по Ольшевській повз лікарню акціонерного товариства ви пройдете на Павук.
— Дуже дякую.
Земля кришилася під чобітьми, шаруділа, сповзала донизу. Коротка трава обабіч стежини втратила свіжість, пофарбувалася у попелясто-бурий колір, такий несхожий на яскраву зелень, що буяла на схилі гори.
Майкопська дорога відзначалася непривабливістю і засохлим болотом, немов невимиті калоші. Згори на неї насідали двори. Дружні кавказькі дощі розмивали їх. Волочили на дорогу землю і каміння. Якщо землю, підхоплену струмками, переважно несло далі вниз, до залізничної колії, то каміння осідало на дорозі, нагромаджуючись, псувало покриття, яке і без того вже зносилося.
Нижній чин вів солдатів. Вони йшли урозбрід, без бравої стройової виправки. На мене не звернули уваги, наче я був у шапці-невидимці. З дисципліною у них негаразд. Це здалося мені гарною прикметою. Я спокійно пішов далі.
Люди зустрічалися коли-не-коли. І у мене склалася думка, що Туапсе зовсім безлюдне містечко.
Однак я помилився…
Невдовзі я прийшов у центр міста на Абазинський проспект, де вздовж засадженого кленами бульвару тиснулися крамниці, шинки, магазини, просто дерев'яні будиночки без усяких вивісок. На бульварі була сила-силенна людей. Цивільних, військових. У суєті, у гомоні, що панували навкруг, відчувалася нервовість, стурбованість. Обличчя у людей були заклопотані, незадоволені.
— Поручику, будьте ласкаві! — Я не відразу збагнув, що звертаються до мене. — Поручику! — Голос у жінки лунав владно і примхливо. Вона була ще зовсім молода. Можливо, років двадцяти двох. Можливо, трохи старша. І дуже гарна. Обличчя ніжне, виплекане. Погляд панський. І одягнута зі смаком. Блакитна сукня з дорогої матерії. На плечах білий шарф. Чорний капелюшок, чорні рукавички. І туфлі також чорні. Біля неї стояли два великих плетених кошики, в яких щось лежало, загорнуте у цупкий папір.
— Поручику, — вона посміхнулася тільки самими вустами, а в погляді раптом з'явилася цікавість і хитринка, наче в циганки, — зробіть ласку, знайдіть мені візника.
Я оглянувся. І зовсім неінтелігентно, що свідчило передусім про мою професійну непідготовленість, відповів:
— Тут простіше знайти слона чи верблюда.
Вона засміялася, здається, щиро:
— У такому разі допоможіть донести ці корзини. Мій дім недалеко.
Корзини ніби приклеїлися до землі. Насилу підняв їх. Сказав:
— Тут, напевне, золото?
— Посуд. Із саксонської порцеляни. Тепер у Туапсе можна купити все, навіть саксонську порцеляну.
— Ви місцева?
— Я народилася в Туапсе. В цьому місті минуло моє дитинство. Але потім… Я жила у Ростові. Навчалася музики.
— Ви граєте на гітарі? — не подумавши, запитав я: згадалася наша санітарка Софа, яка теж була з «колишніх» і чудово грала на гітарі.
— На роялі.
— Гарний інструмент. Вам буде важко вивезти його звідси.
— Куди?
— У Туреччину, у Францію…
— Я росіянка. Мені добре і тут.
— А більшовики?
— Ви гадаєте, що я капіталістка?
— Сумніваюся, чи вдасться вам переконати червоних у своєму робочому походженні.