Незабаром прийшов Золотухін. Привітавшись, він запитливо подивився на Чиркова. Каїров помітив погляд, сказав:
— Це мій помічник. Говори при ньому відверто.
— Справа дріб'язкова, — раптом засоромився Золотухін. — Але я подумав, що знати вам про це слід. Мірзо Івановичу, пам'ятаєте, ви цікавилися Дорофєєвою?
— Так, так. І ще цікавлюся.
— А ще пам'ятаєте випадок із свинячою тушонкою? Коли старшина Туманов упустив людину біля тайника? Так ось, сьогодні вранці Неллі з моїм молодшим сином Альошкою пішла до кравчині. Це мати барабанщика Жана — відома майстриня Марфа Іллівна Щапаєва. Раптом бачать вони попереду пару. Офіцер і Дорофєєва. Офіцер несе сумочку. Біля будинку Щапаєвої вони зупиняються. Офіцер передає сумочку Дорофєєвій. Ну а тут Альошка — мій молодший, ішачить, — побіг на пустир. Неллі побігла за ним. Потім дивиться, офіцер один стоїть. Очевидно, Дорофєєву чекає. А коли прийшла Неллі до кравчині, побачила там Дорофєєву. Марфа Іллівна спочатку збентежилась. Але радісно вигукнула: «Здрастуйте, моя люба, заходьте». Словом, звичайна жіноча тріскотнява. Неллі принесла тканину на сукню. Стали розмовляти, туди-сюди… Альошка ж розбещений хлопець. Замість того, щоб тихо сидіти й ждати, поки звільниться мати, він став нишпорити по кімнатах. І раптом з'являється з бляшанкою тушонки в руках. Щапаєва, розумієте, зразу змінилася на обличчі.. Дорофєєва теж. Неллі — Альошку сварити. З'ясувалося, що бляшанку він дістав з тої сумки, яку принесла Дорофєєва.
— Що ти зробив? — запитав Каїров.
— Ще нічого. Ось приїхав сюди. Ясно, свинячої тушонки там уже нема. Її переховали. Та факт залишається фактом, що надходить вона через ваші канали. Найшвидше, з воєнфлотторгу. Неллі запам'ятала в обличчя того офіцера. На випадок чого вона може пізнати.
Чирков запитав:
— З Дорофєєвою був морський офіцер?
— Морський.
— Цілком можливо, що це був Роксан.
Інтендант. Каїров погодився з думкою Чиркова:
— Треба перевірити цю версію. Вона найімовірніша.
Старшина Туманов виявляє ініціативу
Погляд квартирантки чіпко, немов прожектор, обмацує сантиметр за сантиметром, але сіна на горищі багато, балок і перекладин також. А Ваня Манько — зовсім ще маленький хлопчик. Закляк він з переляку. Стоїть, не поворухнеться. Півтемрява заслонює його. Півтемрява — то добре!
«Щурів на горищі до дідька!» — може, вирішує, квартирантка. А може, згадує прислів'я: «Страх має великі очі». Й думає, що підозрілий шум їй привидівся.
Вона зачиняє за собою люк. І по драбині спускається в сіни.
А Іван ще довго стоїть нерухомий. І думки в його голові щонайтривожніші.
Хто ця жінка? В селищі її ніхто не знає. Чужа вона рибалкам. Чому на горище підіймалася, в бінокль на батарею дивилася?
Минає година, друга. Хлопчина розуміє, що квартирантка — Єфросинія Петрівна — вже давно пішла в школу.
Й старшокласники тепер під її пильним поглядом розв'язують приклади з алгебри. Та лячно розставатись Іванові з горищем. Куди піти? Кому розповісти про свої здогадки? Директорові школи? А раптом він у відповідь: «Ти мені, Манько, зубів не забалакуй. Відповідай, чому втік з уроків?»
Директор суворий. А голос у нього скрипучий, наче розсохла підлога.
Ні, до директора Іван не піде. До директора нехай дівчата звертаються.
Так і не прийнявши рішення, з ким поділитися таємницею, Іван попрощався з горищем і вийшов на вулицю. Сонце вже давно перейшло зеніт і тепер націлювалося на ріг, де скеля, темна — при такому освітленні наче вирубана з вугілля, — стикалася з лінією горизонту.
Було близько третьої години дня. Незабаром з моря прийдуть шаланди. Тоді можна буде про все розповісти матері. А мати Івана, яку в селищі всі звуть просто Марусею, жінка високого зросту, на руку важка. Вона (коли що!) цю нещасну квартирантку в баранячий ріг скрутить.
І раптом Іван чує — поруч на вулиці стукає мотоцикл. Мотоциклісти — рідкість у селищі. Чи можна упустити такий випадок? За мить Іван опинився за хвірткою. Він бачить мотоцикл, на ньому міліціонера. Мотоцикл розвертається біля крамниці й завмирає.
Старшина Туманов зліз з мотоцикла. Кілька разів присів, щоби розім'яти затерплі ноги.
Хлопчина років одинадцяти, обстрижений наголо, в старенькому піджачку, з-під якого гордо маячить матроський тільник, наблизився до Туманова й чемно сказав:
— Здрастуйте, дядечку міліціонер. Мене звати Іван. Прізвище моє — Манько. Вчуся в четвертому класі. А живу онде, в тому вицвілому будинку. Тато на фронті воює, а мати рибалить.