— Молодець, — сказав старшина Туманов, не розуміючи, для чого все-таки такий довгий вступ. І хотів було додати: «Славний хлопчик».
Але Іван перебив його:
— Дядечку міліціонер, я вам маю заяву зробити.
Від слова «заяву» повіяло чимсь рідним і зрозумілим. І старшина Туманов ласкаво кивнув Іванові: мовляв, давай!
Іван розповів, як утік з уроків, заліз на горище, побачив квартирантку, що розглядала в бінокль батарею на скелі.
— А бінокль великий був? — із сумнівом запитав старшина Туманов.
— Ні-і… Маленький.
— Театральний.
— Маленький… Заарештувати її треба, дядечку міліціонер.
Старшина Туманов вагався:
— Заарештувати. Кажеш, у бінокль на скелю дивилася… Підозріло, з одного боку. А з другого… Скажи мені, батарейці до вас у селище ходять?
— Обов'язково.
— Ось… Раптом учителька ваша з кимсь із артилеристів познайомилася. Покохала. В бінокль на нього дивиться. Для натхнення, значить. Уловлюєш?
— Ні, — чесно признався Іван.
— Бо малий, тому й не розумієш. Ну, припустімо, якби радіостанцію в неї побачив або динаміт — це докази. А бінокль — факт сам по собі непереконливий. Ти нікому про це ще не говорив?
— Нікому.
— І помовч. Для порядку ми документи в неї перевіримо, прописочну. Якщо порушення будуть, затримаємо, якщо в повному порядку, відпустимо. Зрозумів, малий?
— Зрозумів, товаришу міліціонер.
— А тепер хочеш, я тебе на мотоциклі до школи відвезу?
— Дуже хочу. Тільки відвезіть мене в інше місце.
— Жартівник! Учителька ж у школі.
— Ви одразу там документи перевірятимете? — здивувався Іван.
— Ну то й що? Перевірка документів у теперішній час — справа звичайна…
На кладовищі
Дощ уперіщив, коли зайшло сонце й важкі хмари загніздилися над морем, окутавши місто сліпим і гнітючим мороком. Вітер зненацька стих. І знову прокинувся лише з першим громом. Блискавка лягла на мокрі тротуари, на руїни й дахи. Й місто заблищало. Й гілля зашмагало одне одне, не жаліючи, як боксери на рингу.
Фари вихоплювали з темряви косу сітку дощу. Й «двірники» на вітровому склі, повзаючи вгору-вниз, не встигали витирати воду. Видимість була дуже погана.
Вантажна машина рухалася позаду віліса. Каїров, зрозуміло, не бачив окреслення її кабіни чи кузова. Розрізняв тільки вузькі щілини фар та блідо-жовту пляму світла, яка, похитуючись, наче тінь, не відставала од передньої машини. У вантажній машині, вкритій брезентом, їхало четверо червоноармійців. У вілісі, крім Чиркова й Каїрова, були ще Золотухін і запрошений ним лікар-експерт.
Машина з солдатами чомусь затрималась у гаражі. Під'їхала до Будинку офіцерів не о десятій вечора, як наказав Каїров, а за чверть до одинадцятої.
У цей час вулиці міста були спорожнілі. А спалахи блискавки й грім нагадували артилерійську канонаду.
Вибравшись на шосе, машини поїхали швидше. Море тут було зовсім поруч. Ревіло воно страшенно. Й розмовляти п машині було важко.
Капітан Чирков, здавалося, злився з кермом.
— Незабаром поворот! — нахилившись до капітана, прокричав Золотухін.
— Бачу!
Зменшивши швидкість, Чирков повернув машину ліворуч. Вона опинилася у вузькому, затиснутому двома горами струмку, під яким ховалася вся у вибоїнах дорога.
— Застрягнемо, дідько! — не стерпів Каїров.
— Нічого, нічого! — заспокоїв Чирков. — Під водою каміння. Ви тримайтеся міцніше, бо інакше без ґуль не обійтись.
Каїров обернувся. Між головами Золотухіна й лікаря-експерта вимальовувався прямокутник віконця. Жовта пляма так само маячила за машиною. Отже, вантажна машина також звернула з шосе. Не проскочила.
Потім машини повернули ліворуч і поповзли вгору. До-рога-струмок лишилася позаду.
У цю мить знову блиснуло. Й усі побачили цвинтарну огорожу й хирляву каплицю між двома високими акаціями.
— Не хотів би я тут помирати, — сказав Каїров.
Решта промовчали.
Цвинтарний сторож уже спав. Золотухін довго й уперто стукав кулаком у двері сторожки. Нарешті фіранка на перекошеному вікні, забитому на дві третини фанерою, поповзла вбік. І старечий голос простуджено запитав:
— Хто там?
— Міліція!
Сторож заметушився. Засвітив лампу. Відчинив двері. Це був старий дід з старанно розчесаною бородою. Він безсилий був приховати збентеження — адже спав на роботі. Й без усякої потреби квапливо повторяв:
— Хромадяни начальники… Хромадяни начальники…
— Відчиняй ворота, — сказав Золотухін.