— Подібна дуже, товаришу майор.
Капітан Чирков, який ще був у кабінеті Золотухіна, негайно подзвонив Каїрову.
Вислухавши капітана, Каїров сказав:
— Єгоре Матвійовичу, бери цього старшину. І їдьте в рибоколгосп. Привези жіночку до мене. Треба її перевірити.
Вітер вривався в машину. Й хмари ковзали по мокрому, ще не просохлому асфальту чіткі, красиві. Вони тягнулися над зазеленілими горами, але не торкалися їхніх круточолих вершин. А в море, біля горизонту, вже дивилось інше небо, голубе й добре, наче посмішка.
Шосе йшло вгору. Місто панорамою сповзало вниз. Будинки прикривалися різними дахами: залізними, черепичними, драночними, шиферними. Й усе це рябіло, мовби клаптикова ковдра.
Старшині Туманову здалося, що машина йде надто повільно. Хоча на спідометрі стрілка не сповзала нижче шістдесяти. Для мокрої гірської дороги — гранична швидкість. Чирков не перший рік водив машину. Він знав: тут, на Кавказі, найменша помилка може коштувати життя. Доводилося бути надзвичайно уважним. У старшини Туманова, навпаки, була можливість думати про що завгодно й дивитися обабіч.
І він журився, що в останні дні йому вперто не щастить. Зовсім недавно проґавив хлопчика біля тайника. А вчора ось учительку. Й раптом…
Назустріч їм промчав забризканий грязюкою студебекер. У кабіні поряд з водієм сиділа жінка.
— Вона! Товаришу капітан! — Туманов схопив Чиркова за плече, той за інерцією крутнув кермо, і машина мало не врізалася в гору.
— Зупиніть!
Чирков вивернув на обочину. Натис на гальмо.
— У чім річ? Кого побачили?
— Учительку, товаришу капітан. Треба швидше розвертатись. Інакше втече.
— Хіба так можна… А якщо у вас галюцинації, старшина?
— Щорічно медичну комісію проходимо, — образився Туманов.
— Привидітися може й здоровій людині.
— Точно кажу… Треба доганяти.
Дорога була вузька. Поки вони розверталися (плюс іще час на розмови: доганяти чи ні?), студебекер випередив їх приблизно кілометрів на два. Стрілка спідометра підстрибнула до позначки «сімдесят». На поворотах доводилося гальмувати. Та машину все одно заносило. Й до того, як попереду замаячив брудний задник студебекера, вони могли разів п'ять перевернутися.
Зустрічний транспорт довго не дозволяв обігнати студебекер. Лише біля самої міської лінії Чирков обійшов переслідувану машину й подав знак зупинитися.
Важко уявити собі розчарування капітана Чиркова і ще більше розчарування старшини Туманова, коли вони побачили, що поруч з шофером у кабіні нікого не було.
— З вами їхала жінка, — сказав Чирков. — Де вона?
— Попросила висадити, не доїжджаючи до міста, біля трансформаторної будки, — відповів шофер, пикатий, похмурий хлопець.
— Документи! — зажадав Чирков.
— А ви хто? Я вас не знаю, — ліниво заперечив шофер.
— Я воєнний слідчий. — Чирков показав посвідчення.
Поведінка шофера відразу змінилася. Він похапцем дістав службову книжку, права водія.
— Де до вас сіла пасажирка?
— У рибоколгоспі, товаришу капітан, — цього разу чітко відповів водій.
Допит Роксана
Роксан рухливий. Жваво жестикулює. Поводиться так, наче заздалегідь вдячний Каїрову за приємну бесіду.
— Михайле Георгійовичу, — Каїров суцільна люб'язність, — у вас красиве, рідкісне прізвище. Мені ніколи раніше не доводилося зустрічати таке.
Балакучий Роксан:
— Прізвище мого діда було Поляков. Він піднімав у цирку гирі. Й тримав на грудях рояль з акробатками. Одна з них пізніше стала його дружиною. Її звали Роксана… Прізвище Полякова не звучало на циркових афішах. Натхненний іменем коханої жінки, дід став Мішелем Роксаном. Силачем з Марселя.
— Ви не пішли по цирковій лінії?
— Я не прихильник родових династій. Династія скрипалів, династія циркачів… По-моєму, це ознака виродження.
— Дозвольте не поділити вашого погляду. Успадковування від покоління до покоління якоїсь однієї професії може стати виявленням вроджених здібностей.
Роксан перебив Каїрова, махнувши руками й скорчивши міну — від неї обличчя заморщилося колами, наче вода, в яку кинули камінь.
— Діти Пушкіна не стали поетами. А Льва Толстого — письменниками. Я не знаю, може, в якихось сферах… Скажімо, потомствений рибалка, потомствений моряк, потомствений хлібороб… Можливо, тут, де якісь чисто механічні, практичні навики мають превалююче значення… Можливо, тут успадкування професії має позитивну роль. Але в мистецтві це призводить до народження бездарності.