— А що ви робили ввечері чотирнадцятого?
— О восьмій годині я на машині приїхав додому. Відпустив шофера. Хазяйка нагодувала мене. І я ліг спати.
— Сподіваюся, ваша хазяйка також молода й чарівна?
— Ні-ні… Стара. За шістдесят років. Чудово готує. Я приношу продукти. І харчуюсь удома. В мене застаріла виразка.
— Я обіцяв задати вам тільки одне запитання. Та все одно вже не дотримав слова. Ви трохи говорили про Тетяну Дорофєєву. Дайте їй характеристику.
— Мені це важко зробити. Хіба що в двох словах. Вродлива, без забобонів. Не дуже розумна.
— Інтереси, запити, кругозір?
— На все це можна відповісти одним словом — мізерні.
— Тепер таке абстрактне запитання. Цілком умовне. Припустімо, якби ви — повторюю: припустімо! — виявилися німецьким розвідником, чи змогли б ви її завербувати?
— Я не зміг зробити з неї коханку.
— Це інша сфера.
— Розумію… Досвідчений, спритний розвідник знайшов би у ній багато слабостей. Мені здається, їх більше ніж достатньо, щоб перетворити її в спільника.
— Усе! На сьогодні досить. Гадаю, незабаром ми знову зможемо поговорити віч-на-віч. Ви військова людина. Й вас не треба попереджувати, що сьогоднішня розмова повинна лишитися між нами.
— Розумію, товаришу полковник. Завжди радий побесідувати з розумною людиною.
Вони потисли один одному руки.
Каїров провів Роксана вже майже до самих дверей, але раптом зупинився, притримав його за лікоть. Сказав:
— Хвилинку.
Спритно, наче підліток, Каїров повернувся до столу, висунув ящик.
— Ви пізнаєте цю фляжку? — Він тримав фляжку за ланцюжок. Дрібний, що з'єднував кришку з корпусом.
— Так, — сказав Роксан. — Це фляжка Сизова.
— Ви впевнені?
— Мені часто доводилося наповнювати її.
— Це моя фляжка, — заперечив Каїров. — Фляжка Сизова на експертизі. Дорофєєва розповіла про розмову зі мною?
— Розповіла, — збентежено відповів Роксан.
— Не наслідуйте її приклад.
Таємниця трансформаторної будки
Чирков розвернув машину. Й дорога знову побігла під колеса. Й море заголубіло ліворуч.
— Ну а якщо ви помилилися, старшина? — холодно сказав Чирков. — Тоді ми поводимось, як хлопчаки.
— Усе збігається, товаришу капітан. І зовнішність… І попросилася до шофера, значить, у рибоколгоспі «Чорноморський».
Поворот. Праворуч забіліла напівзруйнована трансформаторна будка. Чирков загальмував.
Вони вийшли з машини. Одразу за будкою був з'їзд, який закінчувався тупиком. Далі починалася гора. На ній густо зеленів чагарник. Дерев було мало. Вони росли біля підніжжя і на самій вершині.
Від обочини, що навпроти гори, починався спуск до моря. Кілька стежин виходило на нижню дорогу, навколо якої тулилося передмістя, що називалося Рибальським селищем.
Назва ця, напевно, збереглася з дуже давніх часів, коли тут справді жили рибалки. Проте місто розросталося, кораблі розполохували рибу, рибалки переселялися подалі від міста (приклад — рибоколгосп «Чорноморський»), а назва так і лишилася.
Чирков зазирнув у будку. Обвалений теньк, уламки цегли й апаратури…
— Найімовірніше вона зникла в Рибальському селищі, — припустив капітан.
Туманов нічого не відповів. Він пильно роздивлявся м'яку, вологу землю, на якій відбилися сліди жіночих туфель маленького розміру. Туфлі були на товстому підборі. Й мітки від них лишились ясні й виразні.
— Дивіться, — сказав старшина.
Сліди вели за трансформаторну будку, до вирви. Бомба тут вибухнула велика. Не менше, як півтонни. Яма утворилася глибока. На дні її чорніло зовсім небагато води.
— Дощ періщив цілу ніч, — сказав Чирков, — а води у вирві кіт наплакав. Дивно.
Сліди не кінчалися біля краю вирви. Навпаки, ланцюжком вони тягнулися до дна ями й уривалися лише біля великого покрученого листка бляхи, напевно, зірваного з даху трансформаторної будки.
Чирков спустивсь у вирву. Відкинув бляху. Й, наче підозріло дивлячись, чорний отвір, який ішов у глибину землі, постав перед ним.
— Тут підземний хід! — крикнув Чирков старшині Туманову.
Старшина похапцем спустивсь у вирву. Посвітили ліхтариком.
— Каменярні, — сказав старшина Туманов. — Років сто тому тут добували біле каміння. Нас якось в управлінні інформували. Й навіть показували кілька входів у районі Нахаловки. Та всі вони, значить, закінчувались обвалами.
— Треба спуститися, — сказав капітан Чирков і вийняв пістолет.
Туманов розстебнув кобуру:
— Дозвольте з вами, товаришу капітан?