Зіпсоване піаніно
— Здрастуйте. Ви Тетяна Дорофєєва?
Тетяна, не приховуючи здивування, розглядала незнайому жінку, що стояла на порозі квартири.
— Заходьте, — нерішуче сказала Тетяна.
У жінки в руці була потерта спортивна валізка.
— Я тільки на хвилинку, — сказала жінка. — Хотіла побачити вас. Сизов розповідав…
Тетяна запитала:
— Валерій? Ви знали Валерія Сизова?
— Так. Я добре його знала. Й… повинна признатися, саме я мимоволі стала причиною вашої сварки. Той лист, який ви знайшли, був моїм.
Погляд у Тетяни став холодний:
— Ось як!
— Так, — сказала жінка й опустила голову.
— І ви посміли до мене прийти?!
— Посміла… Тому що хотіла сказати: він ні в чому не винен.
— Яке це тепер має значення?..
— Ви гарна жінка. Ви не знаєте, не можете знати, що таке нерозділене кохання. А я… Я росла з Валерієм в одному місті. Я знала його з дитинства. Й завжди кохала його. А він мене ні. В нас склалися гарні, дружні стосунки. Багато хто не вірить у такі стосунки між чоловіком і жінкою. Але вони можуть бути…
Жінка замовкла, наче для того, щоб вдихнути повітря. Тетяна сказала:
— Усе-таки роздягніться. Й зайдім у кімнату. Незручно розмовляти у передпокої.
— Спасибі. Я скористаюся вашою гостинністю. Та ненадовго. Сьогодні я від'їжджаю в Поті. Й мені ще треба подбати про квиток.
— Це не проста справа — дістати квиток до Поті, — похитала головою Тетяна, здивувавшись з непрактичності жінки. Й співчуття ворухнулося в душі. Й вона сказала: — У вас мокрі ноги.
— Я наслідила. Вибачте… Дуже мокро.
— Тут завжди мокра весна… Ось мої капці, — Тетяна відчула себе гостинною господинею. Це надало їй бадьорості, впевненості.
— Спасибі, — почервоніла жінка. — Мені, чесне слово, незручно.
— А панчохи можна висушити на чайнику. Я роблю так. Нагрію чайник. Обгорну його рушником. А зверху — панчохи. Вмить висихають.
Жінка посміхнулася, не зважуючись ступити з місця:
— Я завдала вам стільки клопоту! Зайшла на хвилину. А просиджу годину…
— Чи варто про це казати! Адже війна!..
— Війна… — зітхнувши, погодилася жінка.
Капці з м'якої цапиної шкіри Тетяна виміняла на базарі в чорноокого літнього адигейця за пайку хліба. Вони були легкі й теплі. Й жінка, одягнувши їх, здавалося, мимоволі вигукнула:
— Як приємно!
У кімнаті Тетяна сказала:
— Ми майже знайомі. А я не знаю, як вас звати.
— Серафима Андріївна Погожева, — відповіла жінка.
— Ви жили десь поблизу? — запитала Дорофєєва.
— У Перевальному. Я працювала там у госпіталі сестрою-хазяйкою.
— Перевальне. До війни це було чудове місце. Я їздила туди зі своїм другим чоловіком.
Погожева здивувалася:
— Така юна! Й уже двічі замужем.
Тетяна весело відповіла:
— Було б бажання!
— Вам можна позаздрити.
— Даремно. Я, по суті, нещасна людина. Інші думають про мене: легковажна, ласа до чоловіків, корислива. Я ж ні те, ні друге, ні третє. Я тільки шукаю щастя. Мені хочеться бути трохи щасливою. Маю я на це право?
— Кожна людина замислюється над подібним питанням. Але мені здається, якщо уявляти щастя як щось матеріальне, то такого щастя значно менше, ніж людей на землі. Ось люди й віднімають його один в одного, як футболісти м'яча.
— По-вашому виходить, що й німці воюють за своє щастя?
— В їхньому розумінні — так, — спокійно відповіла Погожева.
— Так можна виправдати все, — не погодилася Тетяна.
І неприязнь до жінки знову торкнулася серця. Й подумалося: не слід було пускати її в дім.
— Це не відкриття. Виправдати справді можна все, — відповіла Погожева, уважно оглядаючи кімнату.
— Навіть убивство? — насторожилася Тетяна. Стояла не рухаючись, зігнувши руки в ліктях, наче готуючись захищатися.
— Почитайте Достоєвського.
— Він нудно пише, — призналася Тетяна. Й розслабилася: знову книги, набридли в бібліотеці!
— Вчитайтеся. Це тільки здається…
— Спробую після війни, — відповіла Тетяна з помітною зневагою. — А поки зніміть панчохи, Серафимо Андріївно. Я розпалю примус і поставлю чайник.
Серафима Андріївна Погожева (вона ж Єфросинія Петрівна Деветьярова, вона ж — за карткою абверу — Клара Фест) не мала жодного наміру вступати в просторікуваті розмови про щастя і смисл життя. Інакше кажучи, марно витрачати час. Але сталося так, що тієї миті, коли Погожева стояла біля дверей Дорофєєвої і натискала кнопку дзвінка, з сусідньої квартири вийшла бабуся і сказала: