— Тетяни може й не бути вдома.
Довелося обернутися до бабусі, з посмішкою відповісти:
— Мені пощастить.
— Ви часом не електрику перевіряєте? — поцікавилася сусідка.
— Ні.
— Я гадала, лампочки будете дивитися. Давно не цікавилися.
Бабуся, звичайно, запам'ятала обличчя Погожевої. Зрозуміло, можна було й бабусю на той світ відправити. Але стомилася за останні дні Погожева. Нерви натягнулися. Поки зважувала Серафима Андріївна ситуацію, бабуся східцями спустилась. Якщо застрелити чи отруїти Дорофєєву, бабуся дасть показання. Тоді прикмети вчительки з рибоколгоспу «Чорноморський» і невідомої жінки, що напередодні вбивства дзвонила в квартиру Дорофєєвої, збіжаться. А це погано. З міста втікати ще ніяк не можна. Та й залишатися небезпечно. Вчора старшина міліції раптово перевірив документи. Дивно? Хтозна! Може, звичайна перевірка, пов'язана з війною. Якби були підозріння, заарештував би її старшина ще в «Чорноморському». Ну, а вогні в штольні? Сама бачила ясно. Вогні теж не доказ. Як вгадаєш, хто там лазив? Може, злодії чи дезертири. Дарма вона димову шашку розбила. Знову нерви. Доказ залишила.
Ні, ще не наступила година Тетяни Дорофєєвої. Щаслива вона, дідько забирай! На піаніно стояла кришталева ваза, прикрита свіжою серветкою з майстерною вишивкою. І ще — ваза з бузком. Переставивши їх на стіл, Погожева відкинула верхню кришку піаніно. Піднялася на носках, зазирнула всередину. Праворуч, притиснутий струнами до стінки, темнів пухлий згорток. Погожева вийняла згорток, поклала його на стіл. Спокійно, не поспішаючи й не хвилюючись, що Тетяна щосекунди може прийти з кухні, поставила вази на ті ж самі місця. Розгорнула ганчірки. В них виявилися три товсті пачки грошей по сто карбованців. Погожева вийняла звідкись, мало не з ліфчика, маленький пістолет, поклала його перед собою.
Заклякла Тетяна зупинилася на порозі, відчула: ноги наче збунтувалися й відмовляються слухатися.
— Що це? — запитала Тетяна. Промовила взагалі-то два зайвих слова, бо добре бачила, що лежить на столі.
— Ніколи не бачила запальнички у формі пістолета й купюр вартістю сто карбованців? — здивувалася Погожева втомлено й трохи роздратовано.
— Так багато! Ніколи, — призналася Тетяна, щосили намагаючись не виказати своєї тривоги.
— Не дуже багато. Десять тисяч.
— Велика сума, — сказала Тетяна з повагою.
— Я хочу подарувати її вам, — усміхнувшись, заявила Погожева.
— Мені? Хіба ви добра фея з казки?
— Я справді фея. Тільки не добра, а зла.
— Чому ж зла? — Тетяна нарешті зрушила з місця, підійшла до столу й поставила чашки.
Погожева стріпнула головою:
— Так зручніше. — Й раптом запитала: — У вас знайдеться аркуш паперу?
— Так.
Повернувшись до тумбочки, Тетяна взяла з-під старого альбома учнівський зошит і поклала перед Погожевою.
— Ні, — сказала Погожева, — писатимете ви. Ось цією авторучкою.
— Я не розумію вас, — збліднувши, промовила Тетяна й похитала головою.
— Зараз зрозумієте. Прошу. Пишіть: «Я, Дорофєєва Тетяна Іванівна, бібліотекар гарнізонного Будинку офіцерів…» Написали? Добре… Пишіть: «Зобов'язуюся… співробітничати… з німецькою військовою розвідкою…»
— Навіщо ви так? — з образою запитала Тетяна й відсунула зошит. — Що я вам зробила?
— Люба моя! — зітхнула Погожева. — Ви молода й гарна. Я розумію чоловіків, які у вас закохуються. Але зрозумійте й ви мене. Якщо ми не домовимося, не знайдемо спільної мови, то… бог свідок… Я не можу піти з цієї кімнати, залишивши вас живою. Як би я до вас не ставилась, я на службі… Будьте благорозумні.
— Про яку благорозумність може йти мова? — крізь зуби процідила Тетяна. — Ви що? З місяця звалилися?
— На жаль, з грішної землі. — Погожева поклала руку на пістолет. — Ця запальничка, між іншим, шестизарядна.
— Чхати я на неї хотіла! — заявила Тетяна, дивуючись з особистої хоробрості.
— Облишмо ці теревені. Ви не дівчинка, а я не спокусник. Я пропоную вам справу. Ризиковану, але грошовиту. Я знаю, ви погодитесь. І коли увійдете в смак, то збагнете, що в розвідці можна заробити більше, ніж у ліжку.
— Я не повія! — почервоніла Тетяна.
— Фу! Як вульгарно.
— А мені чхати! Йдіть до бісової матері з моєї квартири! Я не злякалася вашої гармати!
— Заспокойтеся. Істерики руйнують нервову систему не. менше від алкоголю. Відповідайте, ви здогадувалися, що Сизов — агент німецької таємної служби?