— Якої служби? — не зрозуміла Тетяна, та запальності тепер не було в її голосі.
— Вам відомо, що Сизову вдалося завербувати вашого друга Роксана? Того самого Мишка, який через ваше посередництво сплавлює лишки продуктів?
— Ви брешете!
— Забудьте це слово. В розвідці не брешуть. У розвідці мовчать або кажуть правду. Я говорю правду тільки тому, щоб ви зрозуміли: я не можу вийти з цієї кімнати, залишивши вас живою.
— Ідіть! — рішуче сказала Тетяна. — Ідіть! Я нікому не скажу… Можете не хвилюватися.
— Дякую, — підвелася Погожева. — Боюся, що до вас не зможу виявити таку милість.
Тетяна відступила на крок, сказала переконливо:
— Я не потребую її, вашої милості. Я викинусь у вікно. Й закричу на всю вулицю. Я не піду на зрадництво!
— Зрадництво — також робота, — сухо зауважила Погожева.
— Погана робота!
— Запам'ятайте, дівчинко, поганої роботи не буває. Робота або відповідає духовним запитам і розумовим можливостям індивідуума, або ні.
— У такому випадку ви переоцінили мене.
— Людину скромність прикрашає, агента оберігає.
— Я не агент! — процідила Тетяна. Страху не було в її голосі, лише злість, злість, злість…
— Не будемо чіплятися до слів, — миролюбно сказала Погожева. — Й даремно нервувати. Може, нам краще розібратися в суті. Відповідайте на мої запитання, тільки щиро. Ви здатні на щирість?
— Так!
— Вам подобається працювати на заводі біля верстата?
— Я ніколи не працювала на заводі.
— І не прагнете? — посміхнулася Погожева.
— Ні.
— Що, ви вважаєте, краще: комунальна квартира чи власна вілла в сосновому лісі на березі моря?
— Це дурне запитання, — зауважила Тетяна.
— Вам подобається танцювати?
— Так.
— Гарно попоїсти?
— Так.
— Гарно одягатися?
— Так.
— Якому кольору ви віддаєте перевагу: голубому чи червоному?
— Голубому.
— Ох, Таню, Таню… Навіть останньої відповіді досить І для того, щоб засумніватись у вашій благонадійності.
— Але голубий колір мені справді більше пасує, ніж червоний, — з образою промовила Тетяна.
— Усе ясно. Якщо додати, що протягом певного строку ви надавали житло німецькому агентові Сизову, порушуєте правила торгівлі нормованими продуктами, то… Висновок напрошується сам по собі — російську контррозвідку вам треба боятися більше, ніж мене. Я пропоную вам гроші й забезпечене майбутнє. «Смерш» може запропонувати в кращому випадку тривале ув'язнення, в гіршому — стінку…
— За що стінку? Я нічого не зробила…
— Ви думаєте?
— Я знаю, — відповіла Тетяна запально.
— Я теж знаю. Вночі на десяте лютого в Будинку офіцерів відбувалася нарада вищого командного складу групи військ. Вона була цілком таємною. Тривала з двадцять третьої години дев'ятого лютого до третьої години десятого. Замість хворої буфетниці вам було доручено подати офіцерам вечерю.
— Тільки каву з бутербродами.
— Нехай каву з бутербродами. Вам категорично заборонялося говорити, де ви були тієї ночі й кого бачили. Це так?
— Так.
— Ви розповіли про це Сизову. Видали військову таємницю ворогові.
— Звідки ж я знала, що Сизов ворог? Вів був ревнивий, як чорт. Думав, що я спала з Роксаном.
— Не майте мене за дівчинку. Ви вказали на показаній фотографії офіцерів, що приїжджали на нараду.
— Усе було зовсім не так. Коли Сизов дізнався, де я була, він несподівано повірив мені зразу. Вигукнув: «Там обов'язково був хтось із моїх друзів!» Я відповіла, що не знаю. Отоді він і показав групову фотографію. Я пізнала на ній двох чи трьох офіцерів.
— Ви пізнали командуючого армією, начальника штабу і начальника оперативного відділу. Таким чином, про нараду, цілком таємну, того ж ранку стало відомо німецькому командуванню.
— Того ж ранку? — не повірила Тетяна.
— Так. Ви скоїли службовий злочин. Уявляєте, що жде вас, якщо про це стане відомо російській контррозвідці?
— Ви хочете сказати… — Очі в Тетяни були ще сухі, та голос тремтів, наче вона вже плакала. — Ні-ні! Мене не розстріляють!
— Ви самовпевнені. Вас розбестили чоловіки. Цілком можливо, що вас саме розстріляють. Але якщо раптом органи НКВС виявлять жалість, неприпустиму у воєнний час, то вам дадуть строк. Мінімум років десять. На волю ви повернетеся бабусею. Найкращі роки за колючим дротом. Сумно?
Може, вам пощастить. І час од часу ви будете спати з начальником табору. Та все одно це сумно.
— Як же бути? — запитала Тетяна тихо.