Выбрать главу

— Покластися на своїх друзів. Я вам друг. Ви мене зрозуміли?

— Зрозуміла…

— Пишіть, — зовсім м'яко сказала Погожева.

Тетяна слухняно взяла ручку. Перо легко ковзало по паперу. Та літери виходили нерівні, скошені праворуч.

— Тепер поставте число й підпис, — закінчивши диктувати, запропонувала Серафима Андріївна.

Тетяна неохоче підкорилася.

— Гаразд, — сказала Погожева. — Перегорніть сторінку й напишіть номери частин, які дислокуються в гарнізоні.

— Я не знаю, — злякано прошепотіла Тетяна.

— Погано, — докірливо зауважила Погожева. — Погано першого дня брехати своєму колезі. На бібліотечних картках ви вказуєте номери військових частин. До речі, не забудьте написати прізвища й воїнські звання відомих вам офіцерів.

У Тетяни було таке відчуття, ніби вона летить у провалля. Але ще довго-довго не буде дна з його гострими скелями, а тільки страх, незнайомий і липучий.

Стовпчик номерних знаків військових частин вийшов зовсім короткий. Список офіцерів — трохи більший.

— Мало, — сказала Погожева.

— Більше не пам'ятаю.

— Вірю. Даю день строку. За цей час складіть мені повні списки за картотекою.

Тетяна нічого не відповіла..

— Перегорніть іще сторінку, — вела далі Погожева. — Пишіть: «Розписка». З нового рядка: «Я, Дорофєєва Тетяна Іванівна, отримала від співробітника німецької розвідки за передану мною інформацію воєнного характеру аванс на суму десять тисяч карбованців». Словами. Так. Число. Підпис.

Погожева взяла одну з трьох пачок, підсунула до Тетяни.

— Десять тисяч у купюрах по сто карбованців. Лічіть.

Тетяна взяла пачку, покрутила. Відповіла:

— А що рахувати? Вони ж запечатані.

— Спасибі за довір'я, — посміхнулася Погожева.

Вона підвелася. Взяла зошит.

— Опустіть пістолет, — попросила Тетяна.

— Не хвилюйтеся. Тепер я у вас не стрілятиму. Та попереджаю. Не робіть дурниць. Якщо мене заарештують, ваші розписки потраплять у російську контррозвідку. Не думаю, що ви зможете переконати їх у своїй безневинності. Там працюють непокладливі люди. Ясно?

— Ясно.

— Я попрошу вас, моя мила, помінятися зі мною одягом. Дайте мені своє пальто, сукню…

Хвилин через десять переодягнута Погожева вже стояла у передпокої. Прощаючись, вона сказала:

— Ваша агентурна кличка — Лялька. Не знаю, чи зможу я сама підтримувати з вами контакт. Можливо, прийде інша людина. Пароль: «Мені відомо, що у вас є піаніно». — «Воно зіпсоване». — «Можу запропонувати на обмін мішок картоплі». — «Спасибі. Мені потрібне борошно».

Знову Жан

Чирков усю другу половину дня з групою солдатів обстежував каменярні. Повернувся лише ввечері, втомлений, голодний, злий. Результати були надто й надто скромні. Рештки димової шашки (могли гратися діти) та сліди, не дуже конкретні, які свідчили лише про те, що ще недавно хтось використовував штольні під склад.

Каїров сказав Чиркову:

— Ви вільні. Вечеряйте й відпочивайте.

Сам він пішки вирушив у готель Будинку офіцерів.

Посутеніло. Дощ ущух. Але все повітря було просякнуте вологістю. І морем, і нафтою. Біля Будинку офіцерів розмовляли люди. Двері грюкали. Й плями світла, наче кулі, скочувалися мокрими східцями.

У фойє Каїров побачив афішу кінофільму.

«СЬОГОДНІ! ТІЛЬКИ ОДИН ДЕНЬ!

Англійський документальний фільм

«ПЕРЕМОГА В ПУСТЕЛІ»

Виробництво Армійського кінофотовідділу й кіновідділу Британських королівських повітряних сил. Фільм розповідає про розгром італо-німецьких військ у Єгипті і Лівії 8-ю англійською армією.

Початок о 19-й годині».

Ні. Він не пішов у кіно. Втома й недуга скували його, зробили в'ялим. Піднявшись у номер, він, не знімаючи шинелі, впав на ліжко. Заплющивши очі, майже чверть години лежав нерухомо.

Потім у двері постукали. Ввійшла покоївка — низького зросту бабуся. Обличчя в неї було зів'яле, та посмішка привітна, очі молоді. Вона сказала:

— Давайте я поміняю вам постільну білизну.

Каїров підвівся. Винувато пояснив:

— Приліг на мить, — і як у воду.

— Втомилися, певно, за день, — співчутливо сказала старенька й заворушила губами, наче щось пережовуючи.

— Намучився не більше, ніж завжди. Та роки не ті…

— Роки — вони як бульбашки мильні. Незчуєшся, як їх уже немає. — Біле простирадло, затверділе від крохмалю, хлопнуло, наче вітрило, накрило матрац.

— Давно у готелі працюєте? — запитав Каїров, здивувавшись спритності бабусі.