— Цікава повість?
— Іще не прочитав. З часом зовсім погано.
— Це точно. Вибачте за старечу цікавість. Друзі чекають на вас у буфеті.
— Нічого! — відповів Жан. — Сизов був гарний хлопець.
Заради цікавості
Танго було давнє, довоєнне. Дуже сумне й трохи надривне. Мелодія породжувала банальні картинки млосного, жагучого життя, свідком чи учасником якого Каїров ніколи не був, але він бачив таке життя в закордонних кінофільмах і навіть чув саме це танго в одному з них. Він забув назву стрічки. Але кадри, як сміття, випливали в пам'яті, — берег океану, чоловік у пробковому шоломі і яскрава жінка, що дивиться йому у вічі. Папуги на пальмах, мавпи…
Чужа туга, чужі пристрасті. Дешеві, наче грим. І ця музика, народжена десь далеко для інших людей, для інших печалей і радощів… Чому вона тут? Чому люди рухаються в такт їй, підкоряючись, як наказу? Добре це чи погано?
Подумати б на дозвіллі. Але коли воно буде, це дозвілля?
Вибравшись з танцзалу, Каїров звернув під східці й побачив, що двері в бібліотеку відчинені. Він увійшов. Роксан сидів по один бік перегородки, Тетяна — по інший. Роксан підвівся, він був зобов'язаний підвестися при появі полковника. Запитав:
— Вам подобається наш джаз?
Тетяна дивилася насторожено.
— Я досить старий, щоб любити таку музику, — буркотливо відповів Каїров і непривітно глянув на Роксана.
Роксан усе-таки збентежився, але не подав вигляду:
— Надаєте переваги симфоніям?
— Маршам. Вони нагадують мені дні моєї молодості. — Каїров повернувся до Тетяни: — У мене до вас одне прохання. Чи не могли б ви дати мені почитати «Козаків» Льва Толстого?
— Книга на руках. Ой, треба нагадати Жанові, щоб повернув. Він завжди так: візьме й тримає місяцями.
Каїров зітхнув, кинув погляд на стілець, але не сів. Сказав:
— Так уже й місяцями! Може, людина й узяла її зовсім недавно.
— У мене чудова пам'ять. — Тетяна порилася в картотеці. Вийняла абонементну книжку. — Дивіться, чотирнадцятого березня. Він тоді ще просидів тут мало не цілий вечір. Анекдоти дурні розповідав.
— Чого нема, того нема, — розвів руки Каїров.
— Візьміть щось інше, — запропонувала Тетяна.
— Тільки з класиків.
— Є Горький, оповідання.
— Це можна.
… Коли Каїров проходив повз столик чергового адміністратора, почув голос Сованкова:
— Доброго вечора, товаришу полковник. Як життя?
Каїрову подобався цей однорукий чоловік, по-житейському мудрий, привітний. Він зупинився, потис йому руку. Відверто сказав:
— День шалений видався. А роки не ті.
— Старість не радість, — сумно погодився адміністратор. — Життя пролітає швидше, ніж сон.
— Сни бувають довгі.
— Є люди, що не бачать снів.
— Є. — Каїров хотів було йти далі, але раптом запитав: — Ви добре знали майора Сизова?
— На нашій роботі важко сказати: добре, погано. Швидше, поверхово. Прізвище, ім'я. Номер кімнати, в якій живе… Ну й ще… О котрій годині йшов, о котрій повертався.
— Коли бачили Сизова востаннє, не пам'ятаєте?
— Дуже добре пам'ятаю. Того самого вечора чотирнадцятого. Йдучи з готелю, Сизов поклав на цей столик ключ. І, можна сказати, мені доповів. Каже: «Петре Євдокимовичу, якщо подзвонять зі штабу, повернуся після дванадцятої. З Мишком Роксаном до дівчат їдемо…»
Ніч
— Страшно, — сказала Тетяна. — Сьогодні ти залишишся в мене.
— Раніше ти не дозволяла цього, — спокійно відповів Роксан.
— У твоїх словах я не чую радості.
— О п'ятій годині ранку я виїжджаю в Сочі по продукти.
— Не можна відмінити поїздку?
— Наказ може відмінити лише старший начальник.
— Я все забуваю, що ти офіцер.
— Треба тренувати пам'ять.
Вони йшли темною вулицею. Місяця на небі не було. Й зірок на ньому здавалося менше, ніж завжди.
— Ти обіцяв подарувати мені ліхтарик, — сказала Тетяна.
— Ось він. — Роксан поклав ліхтарик їй у руку.
Тетяна натисла кнопку. Пляма яскравого світла ковзнула по листі. Завмерла.
— Бузок, — сказала Тетяна. — Персидський.
— Наламаємо.
— У мене є великий букет.
— Нехай буде два. — Роксан перестрибнув через невисоку огорожу. Й затріщало віття…
Вони поставили букет у літрову банку, тому що ваза була зайнята іншим букетом, і наповнили банку хлорованою водою з крана.
— Звичайно я не опускаю квіти в таку воду, — сказала Тетяна. — Я наливаю воду, годин п'ять даю їй відстоятися. Поки вийде хлорка…